Читати книгу - "Хід королем"

— Я заледве... було так мало часу, сір. Мені знадобиться десь тиждень, щоб зробити перестановку в уряді, розставити деякі пріоритети...

Це була порожня балачка. Він розумів небезпеку надмірної директивності й у своїй виборчій кампанії робив ставку на багаторічний досвід, а не на комплексні рішення. Він ставився до догм із відстороненою академічною зневагою і спостерігав з похмурим задоволенням, як молоді суперники намагалися компенсувати відсутність стажу в себе детальними планами й обіцянками, тільки щоб виявити, що зайшли задалеко і відкрили для обстрілу ідеологічні фланги. Уркгартова стратегія боротьби з агресивними допитами журналістів полягала в тому, що він спершу виголошував банальності про національні інтереси, а потім телефонував редакторам; такий хід він використовував усі дванадцять складних днів виборчих перегонів, але сумнівався в тому, наскільки довго триватимуть такі правила гри.

— Окрім того, я хотів би вислухати вас.

Чому, коли політики виголошують такі жахливі кліше, їхня авдиторія щасливо проковтує ці штампи? Монарх покивував головою у мовчазній згоді, сидячи на краєчку стільця, і його напружене тіло м'яко погойдувалося вперед-назад.

— Під час своєї передвиборчої кампанії ви говорили, що ми опинилися на роздоріжжі, перед викликами нового століття, однак спиратимемося на найкращі здобутки старого. «Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність».

Уркгарт підтвердив.

— Браво, містере Уркгарт, більше сили вашим рукам. Цією фразою можна якнайкраще підсумувати й те, в чому я бачу власну роботу.

Король склав руки, з'єднавши кощаві пальці у щось на кшталт соборного склепіння; похмурий вираз не полишав обличчя.

— Сподіваюся,— сказав він,— мені вдасться — якщо ви дозволите — хай трішки допомогти вам у вашій роботі.

Вимовлено це було з відтінком похмурого передчуття — тоном людини, звиклої до розчарувань.

— Звісно, сір, я буду радий... Ви щось конкретне маєте на увазі?

Пальці короля перемістилися на вузол його старомодно-вузької краватки й незграбно поторсали його.

— Містере Уркгарт, конкретика — основа партійної політики, і це ваша парафія. Не моя.

— Сір, я був би вдячний за будь-які думки, що ви запропонуєте...— почув Уркгарт власні слова.

— Ви були б? Невже це правда? — у королівському голосі почулася висока азартна нота, яку він спробував — запізно — приховати смішком.— Але я повинен бути обережний. Поки я був усього лише спадкоємцем престолу, то дозволяв собі розкіш — мати власну думку, і навіть отримував іноді привілей висловлювати її, але королі не можуть дозволити собі бути втягнутими у партійні дебати. Мої радники щодня читають мені про це лекції.

— Сір,— озвався Уркгарт,— ми тут самі. Я вітаю будь-які поради.

— Ні, не зараз. Вам ще багато чого робити, і я не можу вас затримувати,— король підвівся, показуючи, що аудієнцію закінчено, проте не рушив до дверей, а, склавши пальці домиком над своїм кощавим нерівним носом, застиг у глибокій задумі, наче молільник.— Можливо — ви мені дозволите? — є в мене одна думка. Я читаю газети,— він махнув рукою на хаос кореспонденції на столі.— Оті старі будівлі департаменту промисловості на Вікторії-стріт, які будуть зносити... Сучасні будівлі огидні, це найгірша реклама двадцятого століття, вони заслуговують на руйнацію. Я б сам залюбки покерував бульдозером. Але це місце — одне з найважливіших у Вестмінстері, неподалік будівлі парламенту і буквально поряд з Абатством, однією з найвизначніших церковних пам'яток. Рідкісна можливість для нас, вам не здається, створити щось гідне нашої доби, що ми зможемо з гордістю передати майбутнім поколінням? Я дуже сподіваюся, що ви, ваш уряд, поставитеся до розвитку цього місця... як це краще сформулювати? — тоном випускника закритої школи король підшукував дипломатичну фразу,— з обережністю.

Він кивнув, схвалюючи сам себе, підбадьорений пильним поглядом Уркгарта.

— Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність, як висловився один мудрець... Я знаю: міністерство охорони довкілля розглядає кілька різних пропозицій, і, відверто кажучи, деякі з них настільки безглузді, що зганьбили б навіть колонію суворого режиму. Хіба ми не можемо бодай раз у нашому нещасному житті збудувати щось, що пасувало б до Вестмінстерського абатства, і вшанувати досягнення наших предків, а не кривдити їх, дозволяючи деяким заблудливим модерністам...— його вуста обурено тремтіли,— збудувати мавзолей з неіржавної сталі, який усередині переповнений людьми, а зовні виставляє напоказ свої механічні нутрощі?

Пристрасть взяла гору над невпевненістю, і його щоки пашіли.

Уркгарт заспокійливо усміхнувся, і відповідь прийшла до нього так само природно, як кисень.

— Сір, можу запевнити вас, що уряд...— він хотів сказати «мій уряд», але ці слова застрягли у нього між зубами,— ставить проблеми довкілля понад усі інші.

Ще більше банальностей, але що йому лишалося сказати?

— О, я дуже на це сподіваюся. Можливо, мені слід вибачитися за те, що підняв це питання, але, наскільки я розумію, міністерство охорони довкілля готове от-от ухвалити остаточне рішення.

На мить Уркгартові закортіло нагадати королю: це квазі-судове питання, багато місяців і ще більше мільйонів витрачено на офіційні запити щодо забудови, і зараз очікується Соломонове рішення відповідного міністра. Уркгарт міг би сказати, що королівське втручання виглядатиме не краще, ніж судове шахрайство. Але він не сказав.

— Я з'ясую це. Даю слово, сір.

Блакитні очі короля зазвичай дивилися долу, що надавало їм щирого і часто сумовитого виразу, наче обтяженого докорами сумління, але тепер вони сяяли явним ентузіазмом. Король простягнув руку.

— Містере Уркгарт, я вірю, що ми з вами порозуміємося.

Здавалося, без запрошення особистий секретар короля ще раз відчинив двері, й Уркгарт із шанобливим уклоном попрямував на вихід. Він майже переступив поріг, коли почув слова, кинуті йому вслід:

— Ще раз дякую, прем'єр-міністре!

Прем'єр-міністр. Нарешті. Уперше. Він це вимовив.

— Ну... то що він сказав?

Вони їхали в машині на Даунінг-стріт, коли дружина пробудила його від роздумів.

— Що? Ой, небагато. Побажав мені всього доброго. Розмовляли про великі можливості попереду. Повернутий на будівництві біля Вестмінстерського абатства. Хоче, щоб я змусив будувати за планами Тюдорів або ще якусь таку дурню.

— Невже ти йому потуратимеш?

— Мортімо, якби щирість могла будувати храми, тоді вся Англія рясніла б цим божевіллям, але ж зараз уже не Середньовіччя. Справа короля — давати раути в саду і рятувати нас від необхідності обирати президента, а не втручатися.

Мортіма пирхнула на знак згоди, нетерпляче пошарудівши в сумці, шукаючи помаду. Дівоче прізвище її було Кагун — вона походила з родини, яка простежувалася по прямій лінії від найдавніших королів Шотландії. Вони давно вже втратили феодальний маєток і фамільні коштовності, але вона ніколи не