Читати книгу - "Маруся Чурай"

а життя біжить. Наш батько — з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить. А я чуток недочувала, втішала матір попервах. Але й сама вже відчувала: щось правди є в її словах. Кого діждалась— Парубка чи воїна- Чому не йде— Здавалося в ті дні,— моя любов, прогіркла й перестояна вже скоро душу випалить мені… Я ж так боялась підлості і бруду! Гули думки, сколошкані, як рій Сама нічого, якось перебуду. А що скажу я матері старій- А мати знала. Мати все вже знала. Снує чутки нещастя, як павук. Не дорікала, не випоминала, а тільки все їй падало із рук. А раз сказала з розпачу гіркого: — Є ж лицарі у нашому краю! О боже мій, на кого ж ти, на кого збагнітувала молодість свою-! …Мені немов полегшало відтоді. Зболілася. Відмучилася. Годі. Спинити Гриця не зробила й спроби. Ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча,— нема нічого. Пустка. Порожнеча. Усе жаліла я його чомусь. Або до Галі мислями звернусь: — А може, хтозна, може, так і треба Бо хто я, Галю, проти тебе- Ти Вишняківна. Рід у вас гучний Таких родів не густо у Полтаві. Твій батько, Галю, чоловік значний. У нього жінка ходе в златоглаві. Він не якийсь. Він сам собі Вишняк. У нього скроні в срібній папороші. Буває так, що слава на дурняк, а в нього слава за великі гроші. Йому добро саме іде у двір. І сад рясний, і нива хлібодарна. Він не який визискувач чи звір, він просто вміє взяти запівдáрма. Він посідає греблі і поля, у Церкву ходить майже щосуботи Хто — за Богдана, хто — за короля. А він — за тих, которії не проти. Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки. Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину. Щасливий дар. Мій батько так не вмів. Він знав одне — боротись до загину. А цей примружить плетиво повік, все розміркує, зважить, не погребує. Твій батько, Галю, мудрий чоловік. А може, хтозна, може, так і треба — у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах — і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах. Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир. А Галя дбала в скриню та в комору. А бог на небі долю нам вершив. ...Вони жили далеко, за Розкатом. Од нас іти проз 3адихальний Яр. У них криниця під дашком лускатим і добра хата вікнами в базар. Дощі наллють під хатою калюжу — стоять хороми при мілкій воді. А в тій калюжі плавають проз ружі роменські гуси, наче лебеді. А господиня пишна і огрядна. А Галя трусить килими та рядна. Одна статура в матері і в доньки — обидві круглі, наче карахоньки. Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп'яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста. Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушóк. Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,— гостренькі зуби — чисто ховрашок. Ото як вийде, як заграє брівками, очима стрельне і туди, й сюди, у чобітках із мідними підківками, зелений верх, козлові переди. І сниться хлопцям — придане горою, комори, скрині, лантухи, вози! А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи... А може, я несправедлива до неї- А може, саме таку дружину треба козакові,— до печі і до городу, до коней і до свиней, і до ради, і до поради, і вночі до любові- Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу, щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась. Приніс чоловік додому свою потовчену душу, а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась. Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю. У неї — на двох глупóти, у нього — розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог. На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився — і все. Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову. Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине. Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково, ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. ...Не маю зла на тебе і на неї. Так сталося, і я тепер одна. Але я з церкви йшла на Маковея, і засміялась вслід мені вона. Ішли дівчата, освятивши квіти. Я привіталась, проминула їх. І раптом з гурту, десь позаду, звідти, мені у спину пролунав той сміх. А я ішла. Підкошувались ноги. Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж. А я ішла, не бачила дороги, і сміх стримів у спині, наче ніж. В очах стояло те лукаве личко, періщив душу сором, як батіг. Воно ж дівча. Нагуляна теличка. Прости їй, боже, нерозумний сміх! Верни його стокротною луною. О ні, я не заплакала при ній. Вода зімкнула сонце наді мною в старих млинах, на греблі ворскляній… Брате мій, нарéчений Іваном! Нащо рятував мене— Біда. Кажуть, десь далеко за лиманом море є — одним лицем вода. Кажуть, море — синє і зелене, більше за Дніпро і за Дунай. Це не Ворскла, це якраз для мене, там не знайдеш, скільки не пірнай. Запливти — і цяточкою стати, ген за обрій — в морі по вуста. Вміє море взяти й поховати, ні труни не треба, ні хреста. А над морем,— там же ні ворони, лиш до хвилі чайка припада. І оплаче, бо воно солоне, і обмиє, бо воно вода... Ти не бійся, це я не з гарячки. День минув чи, може, вже і два- Між корчами раки ходять рачки, сновигає зграйками плотва. Дожилась я мукою земною, що нема й втопитися куди. Нащо ходиш назирці за мною- Нащо витяг з темної води- Я схилилась, бо хотіла пити, бо така задуха звідусіль! Я ж хотіла не себе втопити, я ж хотіла утопити біль! Брате мій, наречений Іваном! Не люби нікого, не біда. Кажуть, десь далеко, за лиманом, море є — одним лицем вода. ...А нащо я це згадую— Достоту — як той німий, що в камені кричить. Душа і тут знайшла собі роботу, нема того, щоб сісти й відпочить. А як згадаю, боже, як згадаю, таку печаль у серці розгойдаю! — ту нашу ніч, ту ніжність, той порив, все, що тоді мені він говорив, ті поцілунки наші вогняні,— вони горять, як тавра, на мені. Які тоді були ми безтурботні! Який він був ласкавий і палкий! А вже в Полтаві набирали сотні. А вже Хмельницький завзивав полки. Давно копита відгучали, уже пропав за ними й слід. Уже дівчата докучали: чого чекаєш стільки літ- Ти бач, яке життя настало. Чекай, літа свої спини. Та й будеш дівка-перестарок, як він повернеться з війни. А я піснями біль тамую. Увечері, бувало, сидимо,— задумаюсь, затихну, засумую. Пряду печаль... Співається само: "Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу. Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!" А вечір довгий, хуртовина струже. Дівчата гомонять про те, про се. В розмові я, сказати б, то не дуже. А в пісні можу виспівати все. Співалося. А ті все не вертались, що зáсвіт встали в похід з полуночі. Слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі. ...Мартин Пушкар додому відпустив свій полк Полтавський