Читати книгу - "Коханці Юстиції"

інший шматок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, каґе-бе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло — в нього до неї немає жодного доступу.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love?

6

Сліди Богдана та Інґи Сташинських губляться в туманах минулого сторіччя. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років. Багато це? Мало? Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири, відтак його звільнили достроково. Це мусило статися десь у 1965-66 роках. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, Стаса Перфецького, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом?

І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Найімовірніше, він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґою. Але не повинні б з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара перебіжців, негарна жінка і закривавлене чудовисько, з останніх сил перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Розділ третій. Альберт, або найвища форма страти

1

Рік 1641 ознаменувався у місті Львові цілим ланцюгом жахливо-прекрасних подій, серед яких цілком видатне місце посіло привселюдне спалення такого собі Альберта Вирозем-ського, особи без громадянства і з вельми туманним соціальним минулим. Точна дата цього дидактичного спектаклю на площі Ринок нині для нас не має значення: у будь-якому разі йдеться про осінь — принаймні як осінь середньовіччя. Спалення у тогочасному Львові були нечастими й відбувалися виключно восени: на думку місцевих патриціїв, полум’я очисних вогнищ найкраще пасувало до осінньої гами навколишніх лісів і парків. З тих-таки міркувань — естетичної відповідності — зима була порою відрубуваних голів (червоні струмені на білому снігу творили вдалу алюзію до національного прапора). Весна вважалася періодом т. зв. саджанців, тобто посаджених на палю. Влітку ж засуджених переважно топили у спеціально відведеному мертвому рукаві Полтви (т. зв. Арештантській заплаві) або заливали їхні горлянки топленим оловом. Тож літо в будь-якому разі могло вважатись утоплювальним сезоном.

Альберта Вироземського було спалено. У звинувачувальній частині судового вироку зазначалося, що він здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Це досить радикальне формулювання, і воно не залишає сумнівів чи надій.

2

Тому в день виконання смертельного засуду натовпи святково вирядженої людності, по-дитячому захопленої такого штибу масовими повчальними видовищами, зустрічають його появу на площі одностайними свистом і скандуванням. Найвища знать комфортно розташовується під гафтовани-ми золотом пурпуровими навісами на балконах кам’яниць і палациків, а також на спеціально змонтованих тимчасових оглядових терасах. Унизу на площі тисячі громадян махають щойно придбаними в кіосках прапорцями, на яких — святий Ян з Дуклі, патрон або ж заступник (а краще сказати, опікун) міста. У повітря злітають тисячі надувних куль вогнистого кольору. Оркестр валторністів з міської протипожежної управи стрясає й без того розбурхану атмосферу найпопулярнішим еуе^гееп’ом «Сурми останнього дня».

З монастиря бернардинів, у підземеллі якого він дотепер утримувався під вартою, Альберта Вироземського доправлено на місце страти вулицею Сербською. Восьмеро охоронців приносять його на власних плечах у призначеному винятково для смертників чорному паланкіні з двома заґратованими віконцями. Мовою міського гультяйства цей засіб пересування не без гумору прозвано килимом-літаком.

Майстер церемонії в помаранчевому шалику та сміховинному вишневому береті цього разу не мусить задовго розігрівати гранично заведену громадськість. Уже з перших хвилин після прибуття Вироземського на площі починає лунати масове: «Вогню! Вогню!», — наче всім ідеться про якийсь ювілейний феєрверк. Отець Алоїзій, духівник засудженого, все ще ступає за ним услід, імітуючи останню спробу видобути з нього бодай натяк на каяття. Але його кроки видаються ще непевнішими від кроків його під-опічного. Цілком можливо, що його нестерпно нудить від надміру мальвазії, нерозумно спожитої минулої ночі з отцем кусто-шем, його конкубіною та подальшим ménage à trois. Урешті він відстає й, махнувши рукою, зупиняється на більш-менш безпечній віддалі від місця, де от-от має спалахнути вогнище.

Біля купи добірного хмизу, висипаної приблизно там, де тепер відома статуя Нептуна, дбайливо порається невеличка бригада катів-спалювачів у вогнестійких комбінезонах — тривають останні приготування. Серед інших катівських професій саме спалювачі вважаються своєрідною елітою. До їхніх лав набирають лише найбездоганніших та найосвіченіших. Окрім того, існує щонайменше два резони вважати спалення найвищою формою страти: по-перше, справедливе покарання досягається без пролиття крові, й, по-друге, вогонь має незаперечну очисну дію.

Отже, під масове всенародне скандування «Вогню! Вогню!» двоє старших катів під руки тягнуть Альберта Вироземського на вершину купи і надійно, в багатьох місцях, прив’язують його до стовпа конопляним мотузом. Засуджений вертить навсібіч головою і намагається вдавати зухвалу впевненість у щасливій розв’язці. Він усе ще сподівається на раптову появу, бодай і в останню мить, свого Визволителя. І навіть не здогадується про те, як йому пощастило.

Йому справді пощастило, бо його спалюють не в Росії.

3

Історичні джерела свідчать, ніби страта спаленням у Росії завжди бувала значно жахнішою, ніж в Європі, позаяк являла собою радше неухильно-методичне присмажування на дуже повільному вогні. Очевидець розповідає, як 1701 року за поширення обурливих відозв проти царя Петра було спалено якогось Гришка Талицького та його компаньйона — уся процедура тривала близько восьми годин, протягом яких засуджених обкурювали спеціальною ядучою сумішшю, від чого в них «повилізало все волосся на голові та бороді, а все тіло згорало танучи, ніби віск».

На щастя для Вироземського, його стратили у проміжній — між Росією та Європою — частині світу. Тобто муки його тривали аж ніяк не вісім годин, а всього лише чотири з половиною. І — як згадують тогочасні міські хронікери — весь той час, поки він залишався живим, починаючи з моменту, коли катівська бригада мов за командою націлила на сухий хмиз свої вогнемети, й аж до останньої