Читати книгу - "Планета Pixar"

раптово почули, як іде мама Енді, тож змушені були завмерти на місці, щоб не видати таємниці про те, що вони живі. Мама Енді відчинила двері, помітила, що Енді необережно залишив своїх тепер неживих пластикових солдатиків розкиданими довкола, випадково наступила на одного з них, а  решту недбало шпурнула. І в ту мить, коли вона наступила на того солдатика, — у ту мить, коли я сидів у кінозалі, — саме тоді сталося дещо зовсім неочікуване. Я хвилювався за пластикового солдатика.

Я аж зіщулився, коли побачив, що солдатика поранено, мені конче треба було знати, чи з ним усе гаразд. Через кілька секунд іграшкова армія знову піднялася й рушила вперед. Солдатик, на якого наступили, був поранений, але живий. Він сказав решті йти без нього, та у відповідь його побратим промовив:

— Командир своїх солдатів не кидає, — і відтягнув пораненого в безпечне місце.

«Господи! — подумав я. — Нічого собі!»

Ролик завершувався моментом, коли іграшки вперше зустрілися з Баззом Рятівником. Енді скинув Вуді з козирного місця на своєму ліжку й поклав замість нього Базза. Ковбой намагався вдавати, ніби все гаразд, розповідав іншим іграшкам, що їм слід подружитися з новим товаришем. Коли Вуді наблизився до Базза, ми побачили, як зоряний рейнджер уперше ожив.

Базз кліпнув очима і сказав:

— Базз Рятівник — Зорекоманді! Прийом, Зорекомандо! —  Базз був переконаний, що він — астронавт на завданні.

У ту мить я сидів у кріслі кінозалу, я був єдиним глядачем мультфільму. І щойно купився на ілюзію, що всі ці іграшки — справжні. А тепер вірив у те, що Базз Рятівник сам потрапив у тенета омани, не розуміючи, що він — просто іграшка, а не справжній астронавт.

Це було якесь божевілля.

Коли відео добігло кінця, Ед поглянув на мене.

— Ну що, як вам? — запитав він.

— Еде, я навіть не знаю, що сказати. Це надзвичайно! Ніколи нічого подібного не бачив. Стрибок від короткометражок до цієї стрічки просто дивує!

— Дякую, — відказав Ед. — До завершення фільму ще довга дорога, але, думаю, ви склали враження про те, як він виглядатиме.

— Публіка буде вражена, — схвильовано додав я. — Глядачі навіть не здогадуватимуться, чого очікувати. Це фантастично!

— Сподіваюся, — промовив Ед. — Ми довго до цього йшли.

Увімкнулося світло, і я знову помітив, що перебуваю в  імпровізованій залі для перегляду, досі сиджу в обшарпаному кріслі. Але на десять хвилин я перемістився кудись деінде. У кімнату Енді. У світ, де іграшки були живими, мали почуття, мали проблеми. Я навіть гадки не мав, що стоїть за всім цим, але десь у цій будівлі, безсумнівно, працювали чарівники.

— Хочете, проведу вам екскурсію? — запитав Ед.

— Звісно! — погодився я. Ясна річ, я не знав, буду тут працювати чи ні, але точно не хотів відмовлятися від шансу побачити, як твориться ця магія.

Першою зупинкою був відділ мультиплікації Pixar. Ми увійшли до великого приміщення, організованого за типом відкритого простору й заповненого окремими кабінами, кожна з яких була облаштована й оздоблена її мешканцем так, щоб відобразити його чи її творче бачення. Простір був схожий на щось середнє між гуртожитком коледжу й Геловінським парком розваг. Він був заповнений старими меблями, творами мистецтва, дивними колекціями іграшок, м’ячів, кольорових ламп, аніме, модельок, постерів, збірок коміксів — і силою-силенною найрізноманітніших особистих речей. Кожен мультиплікатор працював у обстановці, дизайн якої створив сам, сидячи за одним чи подеколи двома великими комп’ютерними моніторами. У декого з працівників відділу на стіні поблизу висіли дзеркала у повен зріст.

— А навіщо дзеркала? — запитав я в Еда.

— Мультиплікація насправді — це передусім акторська гра, — пояснив Ед. — Перед тим як мультиплікатор береться до анімації персонажа, він частенько розігрує сцену перед дзеркалом, щоб повністю зрозуміти рух, який слід відтворити на екрані.

Тоді Ед повів мене до піксарівського відділу розкадрування, де ряд за рядом лежали великі коркові дошки, заповнені картками. На них виднілися намальовані від руки сцени фільму. Кожне розкадрування показувало певний фрагмент стрічки, і, здавалося, їх було просто безліч — складених уздовж кожної стіни, на кожному вільному клаптикові простору. Якість усіх малюнків вражала — довкола були тисячі начерків, усі намальовані від руки, усі покликані висвітлити невеличкі епізоди фільму.

Потім ми навідалися до кінолабораторії, темної кімнати, заповненої від стіни до стіни загадковою машиною, що стояла посередині. Машина виглядала як плаский металевий стіл із великим, схожим на мікроскоп приладом на ній. Усе це виглядало надзвичайно — таке обладнання очікуєш побачити десь у великому університеті чи в урядовій лабораторії. Призначення машини я достеменно не зрозумів — щось пов’язане з перенесенням зображень у фільм. Очевидно, її сконструювали безпосередньо в Pixar.

А тоді мене завели до кімнати, яку називали рендер-фермою, що б це не означало. Там стояла величезна мережа комп’ютерів, функція яких, очевидно, полягала в тому, щоб промалювати згенеровані на комп’ютері зображення, з яких складався кожен кадр фільму.

— На кожне зображення йдуть години рендерування, — пояснив Ед. — А в нашому фільмі буде понад сто тисяч кадрів.

Масштаб і окремі деталі побаченого були приголомшливі.

Після цього Ед знову відвів мене до мультиплікаційної зони, ми сіли за стіл, що стояв в одному з кутків. Тут я познайомився із Джоном Лассетером, креативним директором Pixar. Джон був режисером піксарівських короткометражок, а зараз займався режисурою «Історії іграшок».

Лассетер був хіба на кілька років старшим за мене. Мене вразила його яскрава хлоп’якувата емоційність. Він виглядав кремезним, був одягнутий у джинси і сорочку з гавайським малюнком, волосся мав коротко стрижене — уже починав лисіти. В очах зблискували іскорки — здавалося, ніби він постійно готовий пожартувати чи когось розіграти.

— Дякуємо, що приїхали до нас, — люб’язно розпочав розмову Джон. — Стів упевнений, що ви чудово доповните нашу команду. Залюбки послухаю вашу розповідь про свій досвід.

І Джон заходився уважно слухати, як я описував розвиток своєї кар’єри до сьогодні. Я розповів йому про свою юридичну практику, про те, як звільнився, щоб приєднатися до команди одного з клієнтів. Джон поцікавився, чому я покинув юридичну фірму.

— Мені дуже подобалось займатися правовими питаннями, — пояснив я, — але подеколи завдання були надто одноманітними. Крім того, мені не подобалося виставляти рахунки за свої послуги з тарифікацією за кожні шість хвилин. Я дивився на своїх клієнтів-стартаперів, і мені здавалося, що вони переживають справжню пригоду. Одна з компаній, Echelon