Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

яку я запхав рушник, що мені не належить, теж не моя, хоча вона вражаюче скидається на мою. Тож мені це здається надзвичайно дивним, особливо, коли взяти до уваги те, що торбину я власноручно зшив на доісторичній Землі. І каміння в ній теж не моє, — додав він, дістаючи із торбини жменю пласких сірих камінців. — Я збирав колекцію цікавих камінців, а від виду цих і молоко скисне.

Збуджене ревіння, що прокотилося по трибунах, заглушило те, що Форд виплеснув у відповідь на таку інформацію. Крикетний м’яч, який викликав таку реакцію, звалився з неба і вцілив акурат до загадкової з заячої шкірки торбини Артура.

— Це, я б сказав, теж дуже цікава подія, — сказав Артур, умить закриваючи торбину і вдаючи, що шукає м’яч у траві.

— По-моєму, його тут немає, — мовив він до хлопчаків, які негайно ж збіглися і обступили його в пошуках м’яча, — мабуть, він кудись закотився. Гадаю, он туди. — І він невиразно показав напрямок, в якому йому хотілося б їх спровадити. Один з хлопчиків заклопотано подивився на нього.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Ні, — відповів Артур.

— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.

— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним. На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.

— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?

— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.

— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих. Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати, що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він відчув деяку втіху. Гра продовжилася уже з новим м’ячем, продовжувало світити сонце, а Форд продовжував підскакувати, трясучи головою та блимаючи.

— Ти щось надумав, правда? — спитав Артур.

— Гадаю, — почав Форд таким тоном, який, як Артур уже навчився розпізнавати, віщував зовсім непередбачуване продовження, — що отам заховується якийсь КІК.

Він тицьнув пальцем. І цікавим було те, що напрямок, у якому показував його палець, аж ніяк не збігався з напрямком його погляду. Спочатку Артур подивився в напрямку вказівного перста — на табло, а потім туди, куди Форд дивився, — на поле. Потім кивнув, знизав плечима, а другий раз плечі зробили те саме вже самі.

— Якийсь — хто? — спитав він.

— К.І.К.

— К. … ?

— І.К.

— А що то таке?

— Когось Іншого Клопіт, — сказав Форд.

— А, ну і добре, — сказав Артур і розслабився. Він і гадки не мав, про що йшлося, та інцидент здавався вичерпаним. Аж ні.

— Он там, — сказав Форд, знов тицяючи на табло і в той же час дивлячись на майданчик.

— Де? — глипнув Артур.

— Там! — сказав Форд.

— Бачу, — збрехав Артур, бо насправді нічого не бачив.

— Так бачиш?

— Дивлячись що.

— Ти КІК бачиш? — терпляче перепитав Форд.

— Мені здалося, що ти сказав, що то когось іншого клопіт.

— Саме так.

Артур поволі і обережно кивнув з виразом безмірної тупості.

— Я хочу знати, — вів Форд, — чи ти те бачиш.

— А ти бачиш?

— Так!

— Як він виглядає? — спитав Артур.

— Та, ну звідки мені знати, телепню, — крикнув Форд. — Якщо тобі видно, то змалюй мені його.

У скронях Артура щось тупо ритмічно загупало, звично сповіщаючи про те, що розмовляє він не з кимось іншим, а з Фордом. Його мозок зібгався в клубочок, мов злякане цуценя в своєму кублі. Форд узяв його за руку.

— К.І.К., — мовив він, — то щось таке, чого ми не можемо побачити чи не бачимо, або наш мозок не дозволяє нам його побачити, бо ми думаємо, що то когось іншого клопіт. Ось як витлумачується КІК. Когось Іншого Клопіт. Наш мозок просто його вилучає; він видається сліпою плямою. Коли ти подивишся просто на нього, ти його не побачиш, аж доки ти будеш знати достеменно, як він виглядає. Єдина надія — застукати КІК зненацька краєчком ока.

— А, — сказав Артур, — так от чому…

— Так, — сказав Артур, знаючи наперед, що Артур скаже.

— … ти підстрибував та…

— Так.

— … та блимав…

— Так.

— Гадаю, ти второпав, що до чого.

— Я його бачу, — сказав Артур, — то зореліт.

На мить Артур був приголомшений реакцією, яку викликало таке одкровення. Натовп заревів, зчинилася метушня, люди кричали, верещали і, натикаючись одне на одного, кинулися на майданчик. Він ошелешено відсахнувся і перелякано розгледівся. Потім він ще раз розглянувся на всі боки, ще дужче нажаханий.

— Здорово, правда? — спитав привид. Він вихлявся перед очима Артура, хоча, по правді, то, мабуть, очі, а разом з ними й голова Артура вихлялися перед привидом. Його язик вихлявся теж.

— Щ…  щ…  щ…  щ…  — спромігся його язик.

— Гадаю, ваша команда тільки що виграла, — сказав привид.

— Щ…  щ… щ…  щ… — повторював Артур, підкреслюючи кожен дрижак стусаном у спину Форда Префекта. Форд тим часом з тривогою спостерігав за метушнею.

— Ви — англієць, правда? — поцікавився привид.

— Щ…  щ…  щ…  щ…  так, — видавив Артур.

— Як я вже сказав, ваша команда щойно виграла цей матч. Це означає, що кубок «Попіл» залишається у неї. Гадаю, ви, мабуть, дуже задоволені. Мушу зізнатися, що я дуже люблю крикет, хоча не хотів би, щоб хтось поза цією планетою почув мої слова. Боронь боже.

Привид скорчив щось на кшталт пустотливої усмішки, та певності щодо пустотливості не було, бо промені сонця світили йому прямо в потилицю і створювали сліпучий німб навколо його голови, осяюючи його сріблясту чуприну і бороду, від чого він набував драматичної величі, яка ніяк не пов’язувалася з пустотливою усмішкою.

— І все ж, — сказав він, — через пару днів все це скінчиться, га? Хоча, як я говорив під час останньої нашої зустрічі, це мене дуже засмутило. І все-таки, чому судилося бути, того не обминути.

Артур намагався