Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

Провідники української спільноти одержали вже права творити УНА. Коли ми підемо в бій за визволення нашої Батьківщини, ми не будемо самі, з нами є сотні тисяч українських повстанців, які героїчно борються позаду фронтової лінії, нищать ворожі відділи, комунікацію та мілітарні об'єкти. З дня на день сила УПА зростає. Ми мусимо допомогти їй, бо тільки спільними зусиллями цілого українського народу ми осягнемо нашу перемогу. Ніхто нам свободи не подарує, в цій боротьбі німці є по нашій сторони і з нами також підуть союзні війська поневолених народів: білоруси, грузини, вірмени, казахи та інші. Ми всі були добрим прикладом великих посвят у боротьбі за визволення Української держави. І зараз, як нащадки славних предків, ми маємо показати, що також уміємо боротися за нашу Батьківщину. Ви є першими, які маєте честь заманіфестувати перед приятелями поневолених народів, що ви є перша частина УНА, яка присягає на свій національний прапор. Ви ніколи не повинні цього забути, особливо коли підемо в бій за нашу Батьківщину під цим кров'ю освяченим прапором. Пам'ятайте, що ваші батьки, матері та сестри чекають на вас. Наша Батьківщина чекає на нас. І ми повернемо до них з перемогою! Слава Українському народові, слава нашій Батьківщині і слава вам, дорогі вояки!».

Звітодавець газети «Голос» писав: «Мовчазну напруженість прорвав грімкий вигук три рази „Слава!“ після промови генерала, відбиваючись гомоном у лісі. В очах вояків світилася непоборна хоробрість та справжня радість. Тому кроки так голосно ступали у парадному марші вояцьких колюмн і тому Генерала вітав геройський звук українських бойових пісень».

В міжчасі разом з д-ром Арльтом я відвідав командуючого Середньою групою німецьких армій в Чехії фельдмаршала Г. фон Шернера і просив його взяти дивізію до складу своєї групи та в міру можливостей не вживати її аж до часу, поки буде освоєна відповідно до умов фронту та остаточно озброєна. Фельдмаршал погодився і визначив цілком відповідний тиловий район до заквартирування і приділив дивізію до панцерного корпусу генерала графа Г. фон Штрахвіца, якому я теж склав візит і який, на моє прохання, справді подбав про належне забезпечення дивізії та відповідно потрактував її.

Протягом 10 днів (24 березня — 5 квітня) було сформовано Бригаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого контингенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана М. Бульбу-Боровця. Бригада складалася з двох куренів, разом близько 400 людей. Її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося використати її в разі потреби як піхотну частину. Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. Її теж перетранспортовано початково до Чехії.

Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281-ої запасної Бригади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА. Так само зголосилися 2 полки з Голландії і Бельгії, разом біля 1.000 вояків, що несли там охоронну службу.

Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської охорони в районі Берліна і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батареях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.

Я носився з думкою, коли час і обставини це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії десь недалеко біля фронту, де стояла дивізія.

За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.

7 квітня, коли вже большевики захопили східні передмістя Берліна, я з д-ром Ф. Арльтом через Прагу виїхав до дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаха в Австрії. В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким, і через його законспіровані зв'язки вдалося подати до відома альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли вирішувалась доля дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Смаль-Стоцького були доцільні.

18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже тяжкої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я зустрів, був сотник М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і зовсім нового зразка нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що утворено УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. М. Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріальний стан та про її тактичне положення.

Хочу лише підкреслити, що між іншими заходами було: переіменування дивізії відповідним наказом на 1-шу Українську Дивізію, заприсяження її, згідно з попередніми планами, на вірність українському народові та Українській державі та мій наказ про усунення з умундирування відзнак приналежности до зброї СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом, яких в кількості 4.000 шт. вдалося було замовити під час перебування в Празі й привезти до дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба все ж не забувати, що дивізія мала на рукаві символ Галицької землі — золотого лева на блакитнім тлі. Хотів би ще раз підкреслити, що серед заходів, яких вживалося для, так би мовити, зовнішнього знаціоналізування дивізії, було, крім заприсяження дивізії, офіційне підпорядкування мені, офіційне (в наказі ч. 71 з дня 27.4.45) проголошення про відхід дивізії до альянтів при капітуляції Німеччини та відвідини мною бойових становищ фронту дивізії. Внутрішнього «знаціоналізування» дивізія, річ очевидна, не потребувала. Я мав на увазі теж змінити командира дивізії, й для того приїхав зі мною до дивізії генерал М. Крат, але на місці виявилось, що таке розпорядження в останніх днях перед капітуляцією могло бути недоцільним з огляду на можливість саботування нашого командира німецьким технічним персоналом інтендантської служби.

Після відвідин фронту дивізії я повернувся до Фелькермаркта, де була постійна квартира постою.

7 травня вранці до мене зайшов генерал Вехтер і повідомив, що по радіо оголосили, що з днем 9 травня год. 0.01 Німеччина капітулює, і додав: «Тепер, Генерале, ви є центральною фігурою в акції рятування дивізії