Читати книгу - "Забуті письмена"

— Шкода.

— Чого вам шкода? — досить різко перепитав Мікейрос.

— Що не вдалося переконати вас.

— Не варто шкодувати, докторе Крішна чи хто ви там є насправді. Все одно переконати мене в доцільності такого підходу до нашої спадщини неможливо. Навіть якби до цього взялися ченці всіх монастирів Тібету. І щоб уже все остаточно з'ясувати… Ви прийшли, точніше, вас прислано сюди, аби переконати доктора Мікейроса знищити ці плити чи хоча б більшість із них?

Крішна якусь мить сидів нерухомо, не відводячи погляду від вогню, потім повільно, ніби скрадаючись до жертви, пройшовся кімнатою.

— В інтерв'ю одній із паризьких газет ви заявили, що на цих плитах уже виявлено схеми переливання крові, малюнки, де зображено, як з одного велетенського суперконтиненту, що розломився, утворилися Північна й Південна Америка. Сказали ви й те, що, розшифрувавши піктограми, людство дізнається про новий вид палива, енергія якого дала можливість древнім астронавтам переселитися на іншу планету, матиме відомості про інопланетян, дістане чимало нової інформації про будову всесвіту. Ви й досі певні, що там справді зашифровано всі ці відомості?

— Безсумнівно. Мені й моїм колегам уже вдалося дещо розшифрувати. Я навіть певен, що ці плити мають такі відомості, про які ми й не здогадуємося.

— Ну що ж, наші думки про значення цих плит збігаються. У нас теж є фотографії багатьох із них. — Крішна знову відійшов до вікна і тепер стояв спиною до господаря «гірського гнізда». — Мені доручено запропонувати вам цікаву угоду, пане Мікейрос. В яку суму ви оцінюєте свою колекцію?

— Хочете купити її? — досить спокійно запитав Мікейрос. Хоча навряд чи Крішна здогадався, чого коштував йому цей спокій.

— Вважатимемо, що так. Ми могли б просто купити всі ці плити й вивезти в невідомому напрямку. Але ж учений світ Латинської Америки і Європи не пробачить вам цієї операції, не пробачить зникнення таких реліквій. Та й сумнівно, що уряд дозволить провезти їх через кордон. Проте ми передбачили це. Тому пропоную ось що: ви з пані Олівейрою на тиждень-два переберетесь до містечка. Або ще краще — ідете до столиці. А сторож, який живе тут коли вас немає, на той час міг би захворіти й поїхати до родичів у селище Чепчано. Він же звідти родом, правда?

Доктор Мікейрос не відповів. Проте Крішна не дуже й чекав його відповіді, він провадив далі.

— А за цей час якісь невідомі люди напали б на вашу заміську віллу, порозтрощували б плити, і поскидали, їх у річку. Одначе не всі, частину — менш значущі — вони все-таки лишили б. Отож ваші гості й туристи, котрим ви дозволяли б навідуватися сюди, як і раніше, могли б милуватися колекцією сеньйора Мікейроса. Тим часом на вашому рахунку з'явилася б чимала сума в доларах. Ясна річ, ви не жебрак. Але й до сильних світу цього не належите. А за кошти, які вам перерахують, можна придбати акції кількох підприємств, зробити так, щоб поряд із віллою з'явився готелик для туристів, який давав би вам певні прибутки — і ваш приватний музей став би рентабельним.

— Зупиніться, докторе Крішна. І водночас схаменіться. Я справді не мільйонер. Але я — вчений, а не покидьок, який погодиться співробітничати з негідниками, що грабуватимуть його віллу і знищуватимуть безцінні плити. Так і повідомте свого шефа: я не пристану на жодну з умов, які він висуває.

— Мені здається, що ви погарячкували, пане Мікейрос. Або ж не зрозуміли суті нашої пропозиції.

— Навпаки, я все чудово зрозумів. І це моє останнє слово.

— Бачите, досі ми тільки обмінювалися думками. А тепер це вже серйозна розмова. Наше товариство не так часто й не так активно втручається у громадське життя, як би цього хотілося. І якщо воно не таке вже й відоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозиціями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекція, ваш будинок та й ви самі, пробачте за одвертість, можете зникнути і без будь-яких угод. І в цьому нам допоможе перша-ліпша гангстерська банда.

Вислухавши це, Мікейрос різко підвівся. Спокійно, з підкресленою лінькуватістю підвівся й Крішна.

— Я володію двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, — насмішкувато мовив він, пильно дивлячись на доктора Мікейроса, який аж тремтів од люті. — Двадцятьма. Проте сьогодні не скористаюся жодним. Тільки сьогодні, тому що ви дали мені притулок і нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицією. І даю для цього вам рівно, — він глянув на годинник, — шість годин. Тобто, до світанку. На більше у мене просто нема часу. Нами вже цікавиться поліція. Якщо ви згодні, то кам'яний ідол, що стоїть біля ваших воріт, має бути повернений обличчям до будівлі — це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицію. Тоді ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведіть мене. І, до речі, згадайте — у вас уже були неприємності. Адже хтось уже знищив кілька ваших плит, чи не так?

— То якийсь божевільний, — відказав доктор Мікейрос. — Не вірю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акції. До речі, той чоловік наклав на себе руки. Кинувся услід за плитами.

Коли Мікейрос проводжав Крішну до воріт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула і зникла за виступом скелі людська постать. «Невже Кодар? — подумав він, зиркаючи на Крішну. — Але як він міг вислизнути з будинку? Ні, це якась містика». Мікейрос зупинився, промовив:

— Скажіть, який сенс вашому товариству витрачати стільки грошей, щоб викупити ці плити, коли ви можете просто знищити і їх, і цей будинок? «І мене», — додав уже подумки.

— Я чекав на це запитання. І добре, що ви його поставили. Почувши мою відповідь, ви, напевне, пройметеся більшою довірою і до людей, що висувають вам ці умови. Так, ми повинні витратити чималі гроші. Але не тому, що наше товариство — клуб мільярдерів-марнотратців, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навіть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Річ у тому, що досі ми тримались у затінку. В якійсь там Італії чи Голландії є зовсім маленькі організації, але вони здіймають такий галас, що про них негайно дізнається весь світ. Ми ж досі вважали за краще вести з людьми, які нас цікавлять, суто приватні розмови. Однак часи міняються. І вища рада нашого товариства вирішила: пора виходити з підпілля і заявити