Читати книгу - "Забуті письмена"

— Що тут у вас сталося? — підбіг до Кодара капітан поліції. Кілька поліцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мікейроса.

— Вони вбили дружину доктора, капітане. І його теж убили б. Вас повідомили, про кого йдеться?

— Так. — Офіцер повернувся до Мікейроса. — Ви можете відповісти на два-три моїх запитання?

— Спробую, — тяжко зітхнув Мікейрос. — Запитуйте, капітане. Та краще поговоріть із сеньйором Кодаром. Він знає все. Я ж не знаю майже нічого. Не можу збагнути, що тут діється. — Він глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.

— Знайдіть пана Кодара, — наказав капітан поліцейському. — Схоже, що це його робота, — кивнув він на «стража Землі», якого вже фотографував судовий експерт.

— Ні, цього застрелив я. Він хотів убити Кодара. До того ж я думав, що саме він винуватець смерті моєї дружини.

— Зрозуміло, — кивнув капітан. — Хоча краще було б, якби ви не мали до цього ніякого відношення. А де ж справжній убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола і ніяких слідів не виявили.

— Вбивця лежить по той бік скелі, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Він запевняє, що вбитий — Крішна.

— У будинку нікого немає, — крикнув поліцейський, що з'явився на ґанку.

— Кодар утік, — прокоментував це повідомлення капітан. — І добре зробив. Так краще і для нього, й для нас. Як-не-як, він теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Ні сьогодні, ні взагалі. Продайте будівлю, роздаруйте колекцію і їдьте звідси. З містечка — теж.

— Дякую за пораду, капітане, але я зостанусь тут.

— Ви повинні зрозуміти, що, крім усього іншого, вам небезпечно тут жити. Хто міг би подумати, що якимсь ідіотам спаде на думку утворювати таємні товариства і старатися будь-що знищити кам'яні плити. Адже ви самі запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок від давно загиблої цивілізації? А коли цим людям не шкода таких безцінних шедеврів, то що для них людське життя?

— Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олівейри, у мене й справді немає нічого святішого від оцих «кам'яних послань». Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам і цим плитам. І ніхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночіло, коли доктор Мікейрос закінчив свою розповідь. Ми так і сиділи у його кабінеті, не вмикаючи світла, мовчали і думали кожен про своє. Нарешті я підвівся і підійшов до вікна. Хічканова надворі вже не було. Під час розмови він зазирнув до кабінету, але, мабуть, не захотів перебивати розповідь доктора. Тепер він, певно, сидить у відведеній йому кімнатці й мудрує над своїм операторським записником, фіксуючи, де, коли, що і за яких обставин було знято на плівку. Потім, коли нам доведеться монтувати фільми і писати до них тексти, кожен запис у цій замацьореній книжечці не матиме ціни. Хічканов знає це, і тому вечірнє занотовування для нього — щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитній місячній повені, у якій зникло все, навіть обриси каньйону, і тепер плато здавалося поєднаним із горами, що тьмяно сіріли по той бік провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволі дрейфував у вкритому тонкою кригою засніженому морі. І здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторові Мікейросу самотою. Хоча околиця містечка зовсім близько, та все одно воно десь там, в обжитій, освітленій ліхтарями долині, з якої, як і минулого вечора, долинають мрійливі мелодії напівзабутих нині аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач ці старі платівки, жила біля підніжжя узвишшя, тож була найближчим сусідом Мікейроса. І, може, програючи ці мелодії, думала зараз про самотнього удівця, що не бажає повертатися до своєї домівки у містечку і доживає віку ось так, одинаком, відлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого і всіма забутого гнізда.

— Розумієте, — мовив раптом доктор Мікейрос, — майже половину свого життя я справді присвятив розгадуванню того, яку науково-технічну інформацію передали нам люди, що вимальовували піктограми на цих плитах. А тепер усе частіше замислююся: що ж залишимо по собі ми, ті, хто живе на цій грішній землі у двадцятому столітті? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й техніки прийдешнім цивілізаціям. А от як заповісти дану нам природою звичайнісіньку людську доброту, оту доброту і людяність, без якої не може існувати ні родина, ні держава, ні вся наша цивілізація? Як по-людському, без упередженості й братовбивчих воєн співіснувати на нашій планеті? Чому в цих плитах, якими нам заповідано все, що тільки могло заповісти високорозвинене технократичне суспільство, ні слова не мовиться про щирість людську? І чи зуміємо зберегти, передати найсвятіші, найшляхетніші достоїнства людські ми самі — ось що останнім часом хвилює мене дужче й дужче…