Читати книгу - "Майстер реліквій"

Дісмас засміявся.

— А за чим ти хочеш, щоб Бог заскочив тебе, Маркусе?

— У ліжку, за трахом.

3. Альбрехт

— Ах, майстре Дісмас!

Альбрехт, двадцятивосьмирічний архієпископ Майнца і Бранденбурга, привітав майстра реліквій, граціозно увійшовши до лоджії у супроводі почту.

Він був людиною з серйозним виразом обличчя, ніс мав довгий, очі насуплені, під очима мішки, губи стиснені. До того ж він був ще відносно молодим, але в нього вже починало з'являтися друге підборіддя.

Звичайною манерою спілкування Альбрехта з Дісмасом була навмисно благородна послужливість аристократа — він прагнув здаватися більш чемним зі своїм торговцем, ніж потребувалося. Дісмас уже звик до цього. Вони разом займались цим бізнесом вже близько п'яти років. Альбрехт був із тих клієнтів, які завжди нагадують про те, як тобі пощастило мати такого покупця. Дісмас підігравав, хоч це вже трохи йому набридло. Ще більш надокучливими були постійні спроби Альбрехта вивідати у нього хоч щось про колекцію реліквій Фрідріха. Втім, Дісмас завжди ухилявся від цієї теми.

— Ваша милосте!

Дісмас уклонився, щоб торкнутися губами персня із сапфіром завбільшки з перепеляче яйце на вказівному пальці Альбрехта.

Одночасно він кивнув слугам архієпископа. Серед них він упізнав Пфефферкорна, людину Фуггера. Розмова пішла про те, що бранденбуржці удумали ще одну бенефіцію для Альбрехта — кардинальський капелюх. Яких же грошей це коштуватиме! Два архієпископські титули, електорат Майнца і тепер посада кардинала. Це зробить Альбрехта главою Німеччини — у віці двадцяти восьми років, одним з найвпливовіших вельмож Імперії.

Дісмас раптом подумав: дивно, що тільки аристократи знають свій точний вік. Про свій вік міг лише здогадуватися.

А ось і товстолиций монах Тецель. Майже лиса голова, окрім пучка білого волосся на маківці — самотньої хмарки, що ширяє над личкованою кулею. Він був дуже заклопотаний, бо намагався перевірити Дісмасові покупки у Базелі, щоб вирішити, скільки днів, місяців чи років кожна з тих реліквій може списати з терміну перебування в чистилищі. Мимоволі згадалися питання Маркуса. Ну і бізнес!

Свита складалася з юрби монсеньйорів, дрібних клерикалів і різноманітних охоронців. Над усіма височіла голова Дрогобарда, верховного маршала Майнца. Той служив Альбрехту в різних іпостасях: як начальник гвардії, шпигун, помічник інквізитора, тюремний наглядач, головний кат. Пречудовий набір обов'язків. Платня ще краща.

Дорогою до соборного монастиря Дісмас помітив на площі недавні залишки вогнища, поруч йшла підготовка до ще одного спалення. В нього не було підстав боятися Дрогобарда, як не було і бажання опинитися у сфері його інтересів. Дрогобард ледь помітно кивнув Дісмасу.

А це що таке?

Серед супроводжуючих Альбрехта товклися двоє неприємних чоловіків, яких Дісмас одразу розпізнав завдяки яскравому вбранню: широкополі строкаті куртки, вишиті камзоли і крислаті капелюхи із чудернацьким пір'ям. Обидва мали алебарди, нагострені, як бритви.

Дісмас ледь стримав стогін. Господи! Ландскнехти? Германські найманці? Що ця негідь робить у почті архієпископа?

Хоч вони і вдягаються, наче папуги, але це професійні вбивці. Під час вишколу та на військових навчаннях Дісмас бився з ними багато разів. Це ж варвари, які не здатні покаятися навіть за найжахливіші злочини. Вони вірні лише своїм гаманцям. За певну суму вони б могли перерізати горло навіть маленькому Ісусу! Вони могли б підробляти у Ірода, катуючи невинних немовлят.

На холодний погляд Дісмаса ті відповіли зубоскальством. Цікаво, це тому, що вони впізнали його, чи це лише притаманна всім ландскнехтам чванливість?

Реліквії було викладено для перевірки на столах, розставлених уздовж монастирської лоджії. Тецель підняв пляшечку з червоним порошком і скривився.

— Що це?

— Кров. Кров святого Кипріяна.

— І скільки ваша милість бажає отримати за це?

Пихатість Тецеля була для Дісмаса скоріше сміховинною, ніж образливою.

— Вартість покупки склала п'ятнадцять гульденів. І як його милість добре знає, він не зобов'язаний купувати це. Коли на те пішло, то навіть будь-що з цього, якщо йому не сподобається.

— Годі, брате Йоганне, — дорікнув Альбрехт Тецелю. — Нічого такого. Ми раді вітати священномученика Кипріяна Карфагенського у нашому місті. Дісмасе, що там зі святою Агатою й іншою, як там її…

— Афра. На тому столі, ваша милосте.

— Ви бачите, Тецелю? Молодець, Дісмасе, молодець.

Альбрехт і Тецель підійшли до столу, щоб оглянути і оцінити.

Тецель підніс реліквії до світла.

— Незаймані мучениці. І обидві за часів Діоклетіана… — Альбрехт кивнув, не дочекавшись на висновок Тецеля.

Тецель поклав святині назад і потер підборіддя.

— За цю каблучку можемо пропонувати індульгенцію на десять років. Ну, може, на двадцять. Щодо шматочка Афри… — Він повернувся до Дісмаса і, роздратований потребою з'ясовувати те, що мало бути одразу розтлумачено, спитав:

— Звідки саме ця кістка?

— Колінна чашечка.

— Я не препаратор, — презирливо чмихнув Тецель.

Дісмас показав на власне коліно.

— Еге ж. Це, виходить, та сама кістка, на яку вона спиралася під час тортур.

— Можливо, — кивнув Дісмас. — Насправді ми не знаємо. Так, брате? Нам відомо лише те, що вона вчаділа, будучи прив'язаною до стовпа.

— Так-так-так, — зачастив Тецель, гидливо махаючи рукою. — П’ятдесят років, — звернувся він до Альбрехта.

Архієпископ і його постачальник дійшли до кінця столу, поступово оцінюючи кожну реліквію. «Пожертвувати таку-то суму за прикладання до такої-то святині, стільки-то років буде списано з вашого терміну перебування у чистилищі…»

Вони трохи затрималися біля рукояті меча, яким відтяли голову святому Маврикію. Альбрехт жестом запросив Пфефферкорна, агента Фуггера, приєднатися до обговорення.

У Фуггера була монополія на папські фінанси. Він навіть вів переговори між Альбрехтом і святим престолом про те, який відсоток з виторгу від продажу індульгенцій Альбрехт повинен віддавати. Також він займався іншими контрактами стосовно індульгенцій.

Наприклад, Папа Лев загилив дванадцять тисяч дукатів за ліцензію Альбрехтові на продаж індульгенцій за прикладання до мощей дванадцяти апостолів. Обурливо! Тисячу дукатів за апостолів'? Контр-оферта Альбрехта була — сім тисяч, сума міцно прив'язана до семи смертних гріхів. Вони зійшлися на десяти. Добалакалися до того, що сума встановлюється із розрахунку тисяча дукатів за одну з десятьох заповідей, загалом — десять тисяч.

Ціноутворення у галузі індульгенцій це, безумовно, складний та специфічний процес. Але, по-своєму, справедливий. Кожен повинен заплатити, щоб його гріхи були прощені, навіть королі і королеви. Та й архієпископи. Ці достойні люди мали платити двадцять п'ять золотих флоринів за індульгенцію. Абати, соборні прелати, графи, барони та інша знать — двадцять. Для нижчого дворянства — шість флоринів. Три для бюргерів і три для торговців. Для тих, у кого помірні доходи, — флорин. Оскільки наш Господь постановив, що царство небесне відкрите також