Читати книгу - "Все те незриме світло"

Одного залитого сонцем пообіддя, коли, певно, решта дітей у Цольферайні гралися на вулиці, три тижні потому, як знайшов прилад, Вернер помічає, що найдовший дріт — тоненька волосинка, обкручена навколо циліндра сотні разів, — розірваний у декількох місцях. Повільно й ретельно він розкручує його, зносить усю цю купу дроту вниз і кличе Юту всередину потримати для нього шматки, доки він з’єднає, де обірвано. А тоді накручує дріт назад.

— А тепер спробуймо, — шепоче він, притискає навушника до вуха і крутить, як вирішив, ручку налаштування.

Він чує шипіння статики. А тоді, звідкись із глибини навушника, лине потік приголосних. Вернерове серце завмирає; здається, голос відлунює у його голові.

Звук зникає так само швидко, як і з’являється. Він пересуває ручку на кілька міліметрів уперед. Знову статика. Ще кілька сантиметрів. Нічого.

На кухні фрау Елена місить тісто на хліб. Хлопці кричать у провулку. Вернер проводить ручкою туди-сюди.

Статика, статика.

Він саме збирається дати Юті навушник, коли — чисті й досконалі, десь на середині котушки — до нього долинають звуки смичка, що ударяє по струнах скрипки. Він старається утримувати стрижень зовсім непорушним. До першої скрипки приєднується друга. Юта підсовується ближче, вона дивиться на брата великими очима.

За скрипками вступає піаніно. Далі — дерев’яні духові. Струнні наче змагаються на швидкість, а духові тріпочуть позаду. Вступають інші інструменти. Флейти? Арфи? Мелодія мчить і наче крутиться.

— Вернере? — озивається Юта.

Він моргає, йому треба проковтнути сльози. Зала дитбудинку на вигляд така, як і завжди: дві колиски під двома католицькими хрестами, у печі куриться зола, від плінтуса відлущується з десяток шарів фарби. Вишивка із засніженим ельзаським селом фрау Елени висить над мийкою. Але тепер є ще й музика. Так, ніби малесенький оркестр ожив у Вернеровій голові.

Здається, кімната починає повільно обертатися. Сестра наполегливіше промовляє його ім’я, й він притискає навушника до її вуха.

— Музика, — каже вона.

Він тримає стрижня так непорушно, як може. Сигнал такий слабкий, що, хоч навушник і зовсім близько до вуха, йому зовсім не чути мелодії. Але він дивиться на обличчя сестри, на якому не рухається нічого, крім повік, а на кухні фрау Елена тримає білі від борошна руки здійнятими вгору й, нахиливши голову, розглядає Вернера. Двоє старших хлопчиків забігають у кімнату й зупиняються, відчуваючи в повітрі якусь зміну, а маленьке радіо з чотирма клемами й антеною стоїть на підлозі між ними, мов диво.

Приведи нас додому

Зазвичай Марі-Лор вдається розгадувати дерев’яні скриньки із секретом, які батько робить до її іменин. Часто вони мають форму будинків і містять якусь приховану дрібничку. Щоб відчинити їх, треба зробити кілька вправних дій: за допомогою нігтів знайти рубець, зрушити дно праворуч, відчепити бокову планку, забрати прихований ключик, відімкнути дашок і знайти всередині браслет.

На її сьомі іменини крихітний дерев’яний сільський будиночок стоїть у центрі кухонного столу, де має бути цукорниця. Вона витягає приховану шухлядку, знаходить під нею відсік, намацує дерев’яний ключик і вставляє його в димаря. Усередині чекає швейцарська шоколадка.

— Чотири хвилини, — посміхається батько. — Наступного року доведеться мені постаратися більше.

На відміну від скриньок із секретом, із моделлю їхнього кварталу їй довго не вдається розібратися. Вона не схожа на справжній світ. Мініатюрне перехрестя рю де Мірбель і рю Монж, наприклад, що за квартал від їхньої квартири, зовсім не подібне до справжнього. Справжнє перехрестя — це цілий амфітеатр шуму й запахів: восени воно пахне автомобілями й рициновою олією, хлібом із пекарні, камфорою з аптеки «Авен», сокирками, запашним горошком і трояндами з квіткового кіоску. Зимовими днями його наповнюють пахощі смажених каштанів; літніми вечорами воно стає повільним і сонним, повним млявих розмов і скреготіння важких залізних стільців.

Але модель того самого перехрестя, яку зробив її батько, пахне тільки сухим клеєм і тирсою. Її вулиці порожні, її тротуари нерухомі. Для пальців Марі-Лор ця модель — щось трохи більше, ніж крихітна й неповна копія. Він наполегливо просить Марі-Лор проводити по ній пальцями, впізнавати різні будинки, кути вулиць. І одного холодного грудневого вівторка, понад рік відтоді, як Марі-Лор втратила зір, батько приводить її на рю Кюв’є, на кут Ботанічного саду.

— Це, ma chérie, дорóга, якою ми ходимо щоранку. Через доріжку з кедрів попереду — Велика зала.

— Я знаю, тату.

Він піднімає її й тричі крутить навколо.

— А тепер, — пропонує він, — ти приведеш нас додому.

Вона роззявляє рота від здивування.

— Згадай модель, Марі.

— Та як же я?!

— Я за крок позаду тебе. Я прослідкую, щоб нічого поганого не сталося. Ти маєш ціпочок. Ти знаєш, де ти.

— Не знаю!

— Знаєш.

Відчай. Вона навіть не може сказати, Ботанічний сад попереду чи позаду.

— Опануй себе, Марі. По сантиметру за раз.

— Papa, це далеко. Щонайменше шість кварталів.

— Точно, шість кварталів. Застосовуй логіку. Куди ми йдемо спочатку?

Світ обертається й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, зліва від неї хтось гупає по чомусь металевому, здається, молотком. Вона човгає вперед, аж доки кінчик її ціпка не повисає в повітрі. Краєчок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертається на дев’яносто градусів. Три кроки вперед. Тепер її ціпок упирається в основу стіни.

— Papa?

— Я тут.

Шість кроків, сім кроків, вісім. І тут її накриває потік звуків — щуролов просто зараз виходить із будинку, розпорошує отруту. Ще через дванадцять кроків дзвенить дзвіночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять дві жінки й, проходячи повз, штовхають її.

Марі-Лор випускає з рук ціпочок і заливається слізьми.

Батько підіймає її, притискає до своїх вузьких грудей.

— Місто таке велике, — зітхає вона.

— Тобі це під силу, Марі.

Ні, не під силу.

Зміни

Доки інші діти грають у класи в провулку чи купаються в каналі, Вернер сам-один сидить біля свого вікна на горищі й експериментує з радіоприймачем. За тиждень він навчився його розбирати й збирати знову із заплющеними очима. Конденсатор, індуктор, котушка, навушник. Один дріт — у землю, інший — угору. Ще нічого у його житті не було таким зрозумілим.

Він добуває запчастини зі сміття за складом: обрізки мідного дроту, гвинтики, зігнуту викрутку. Випрошує в дружини аптекаря зламані навушники, дістає соленоїд із викинутого дверного дзвоника, злютовує його з резистором і робить динамік. За місяць він зміг повністю полагодити приймач, додаючи то там, то тут нові запчастини, і під’єднати його до живлення.

Щовечора він зносить своє радіо вниз, і фрау Елена дозволяє своїм опіканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи національних хорів, фольклорні вистави — десяток дітей сидять на меблях півколом, серед них фрау Елена, сама заледве більша за дитину.

«Ми живемо в захопливі часи, — проголошує радіо. —