Читати книгу - "Все те незриме світло"

Батько Марі-Лор працює головним замкарем у Національному музеї природничої історії. За його підрахунками, у цілому музейному комплексі — в усіх лабораторіях, складах, чотирьох окремих державних музеях, звіринці, теплицях, десятку воріт і павільйонів, на акрах й акрах медичних і декоративних садів у Паризькому ботанічному саду — дванадцять тисяч замкíв. Ніхто з ним не сперечається, бо він знає про замки´ більше за всіх.

Увесь ранок він стоїть біля шафки для ключів і роздає їх працівникам музею: доглядачі за тваринами з’являються першими, офісні працівники прибувають похапцем близько восьмої, техніки, бібліотекарі й наукові асистенти натовпом приходять наступними, науковці — по одному, останніми. Кожен ключ має свій номер і кольоровий ярлик. Кожен працівник, від доглядачів музею до директора, повинен увесь час мати свої ключі при собі. Нікому не дозволено виносити ключі або залишати їх на столі. Все-таки серед експонатів музею — неоціненний нефрит тринадцятого століття, кавансит із Індії й родохрозит із Колорадо; за замкóм, що її батько сам сконструював, зберігається флорентійська аптечна чаша, вирізьблена з лазуриту, яку щороку приїжджають оглянути фахівці за тисячі кілометрів.

Батько весь час ставить їй питання. Цей ключ від підвальних дверей чи висного замкá, Марі-Лор? А цей — від шафи чи від засуву? Він перевіряє її на знання місця експозицій, умісту шухляд. Він увесь час дає їй у руки якусь неочікувану річ: електричну лампочку, скам’янілу рибу, перо фламінго.

Він примушує її щоранку, навіть у неділю, годину вправлятися з підручником Брайля. А — крапочка в горішньому куті. Б — дві крапочки одна під одною. Жан. Іде. По. Хліб. Жан. Іде. По. Сир.

По обіді він бере її на свої обходи. Змащує клямки, ремонтує вітрини, натирає накладки замкíв. Він водить її коридором за коридором і залою за залою. Вузькі коридори приводять до велетенських бібліотек, скляні двері відчиняються в оранжереї, переповнені запахами чорнозему, вологих газет і лобелії. А ще є майстерні столярів, кімнати опудальників, акри полиць і шаф із препаратами, цілі музеї в музеї.

Деколи по обіді батько залишає Марі-Лор у лабораторії доктора Жефара, підстаркуватого спеціаліста з молюсків, чия борода має запах мокрої вовни. Доктор Жефар щоразу кидає своє заняття, відкорковує пляшку червоного мальбеку й шепітливим голосом розповідає Марі-Лор про рифи, на яких він побував у молодості: Сейшельські острови, Беліз, Занзібар. Він називає її Лореттою; щодня о третій він їсть печену качку; його голова містить, здається, невичерпний каталог подвійних латинських назв.

Біля задньої стіни лабораторії доктора Жефара стоїть шафа, у якій шухляд більше, ніж вона може порахувати, й він дозволяє їй відчиняти їх одна за одною й тримати в руках мушлі: черевоногі й оливкові молюски, імператорські волюти з Таїланду, лямбіси з Полінезії — у власності музею понад десять тисяч екземплярів, понад половина відкритих видів, і Марі-Лор пощастило потримати в руках більшість із них.

— А оця фіолетова мушля, Лоретто, належала сліпому морському молюску, що живе на поверхні моря. Щойно він потрапляє у воду, відразу її збовтує, щоб утворилися бульбашки, і зв’язує їх слизом, щоб збудувати собі пліт. А тоді відпливає й годується водяними безхребетними, яких зустрічає на своєму шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…

Мушля каринарії водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримає на своєму письмовому столі, може розважати її з півгодини: порожні голки, рельєфні завитки, глибокий вхідний отвір; цілий ліс зубців, виїмок, текстур, ціле королівство.

Її руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пір’ячко на грудях набитої синиці неймовірно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кінчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихітні кульки олії. Їй відкривається, що по-справжньому чогось торкнутися — кори явора в ботанічному саду, проколотого жука-рогача у відділі ентомології, майстерно полірованої серединки морського гребінця на семінарі доктора Жефара, — означає це полюбити.

Удома, вечорами, батько ставить їхні черевики на ту саму підставочку, вішає їхні пальта на ті самі гачки. Марі-Лор переступає шість однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дійти до столу, тримаючись за мотузку, дістається від столу до ванної кімнати. Він подає вечерю на круглих тарілках й описує її так, наче тарілка — це годинник. Картопля на шостій годині, ma chérie. Гриби — на третій. А тоді він підпалює цигарку й стає до праці над своїми мініатюрами за робочим місцем у кутку кухні. Він будує зменшену модель цілого району: будинки з високими вікнами, дощові жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place[7] у кінці вулиці з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марі-Лор відчиняє вікна у своїй спальні й слухає, як вечір опускається на балкони, гребені дахів і димарі, лінивий і безтурботний, аж доки справжній квартал і мініатюрний не змішуються у її уяві.

По вівторках музей зачинений. Марі-Лор та її батько сплять допізна, п’ють каву, густу від цукру. Вони йдуть пішки до Пантеону, або до квіткового ринку, або вздовж берега Сени. Час від часу заходять до книгарні. Він дає їй словник, газету, журнал із фотографіями.

— Скільки тут сторінок, Марі-Лор?

Вона проводить нігтем по краєчку.

— П’ятдесят дві?

— Сімсот п’ять?

— Сто тридцять дев’ять?

Він заправляє пасма волосся їй за вуха; він крутить її над головою. Він каже, що вона його émerveillement.[8] Він каже, що ніколи її не покине, ніколи-ніколи, навіть за мільйон років.

Радіо

Восьмирічний Вернер нишпорить у смітті за складом, коли знаходить щось, на вигляд схоже на велику котушку ниток. Це обмотана дротом трубка, затиснута між двома дисками із соснового дерева. Згори стирчать три обтіпані електричні проводи. З одного — звисає маленький навушник.

Шестирічна Юта, круглолиця, зі скуйовдженим білим волоссям, сідає напочіпки поряд із братом.

— Що це таке?

— Здається, — Вернер почувається так, наче допіру розверзлися небеса, — ми щойно знайшли радіо.

Досі він бачив радіо тільки мельком: великий приймач за мереживними шторами в будинку чиновника, переносний — у шахтарському гуртожитку, ще один — у церковній трапезній. Але торкнутися радіо йому ще не випадало.

Вони з Ютою потай приносять приймач на Вікторіяштрассе, три, й оглядають його під електричною лампою. Вони протирають його дочиста, розплутують клубок дротів, вимивають бруд із навушника.

Радіо не працює. Інші діти приходять, стоять над ним і дивуються, але потім поступово втрачають цікавість й вирішують, що воно безнадійне. Але Вернер відносить приймача до свого вікна на горищі й розглядає його годинами. Він від’єднує все, що можна від’єднати, розкладає деталі на підлозі й підносить їх по черзі