Читати книгу - "“там, де світло торкається води”, Елісса Фенікс"

Світло, яке пронизувало темний ліс, стало яскравішим, коли вони підійшли до центральної частини руїн. Лея відчула, як повітря навколо стає густішим, наче само середовище намагається притягнути їх, перевірити їх на міцність. З кожним кроком її серце билося швидше, а в її голові відлунювали сумнівні думки. Що, якщо вони потрапили у пастку? Що, якщо це все — просто ілюзія?

Кайр йшов попереду, його постава була непохитною, ніби він уже знав, куди йде. Він впевнено тримав ключ, який вже не здавався просто артефактом. Він випромінював дивний магнетизм, і Лея відчула, як її серце починає реагувати на його присутність, навіть попри весь цей страх, що огортав її.

— Ти готова? — запитав Кайр, коли вони наблизилися до кам’яної арки, через яку світло виходило з-під землі.

— Я не знаю… Але я йду з тобою, — відповіла Лея, її голос здався самій собі надто слабким. Вона сама не могла повірити в те, що говорила. Як можна бути готовим до того, що вони мають побачити?

— Це не питання готовності, — сказав він, не обертаючись до неї. — Ми вже тут. І це місце чекає нас.

Лея зробила глибокий вдих і ступила через арку, відчуваючи, як її ноги торкаються до старої землі, яка здавалася зовсім іншою — темнішою, важчою, злегка вібруючою.

Вони потрапили в простору печеру, стіни якої були покриті древніми гравіруваннями, і всі ці символи викликали в Лєї відчуття знайомості, хоча вона ніколи не бачила їх раніше. І все ж вона відчувала, як кожен знак і кожен виточений контур розповідали їй щось дуже важливе. Вона не могла зрозуміти це на свідомому рівні, але її інтуїція підказувала, що все, що вони знаходять, пов’язане з нею самою.

Кайр зупинився в центрі печери, де стояв великий кам’яний стіл, а навколо нього були розкидані різні предмети: старі сувої, розбиті амфори, кістки тварин і якихось незнайомих істот. На столі було місце для ще одного предмета — в точності такого ж, як і той ключ, що був у руках Кайра.

— Ми на місці, — сказав Кайр, кладучи ключ на столі. — Це те, до чого ми йшли.

Лея здригнулася від того, як сильно її охопила присутність цього місця. Вона відчула, що тут закінчується один етап їхнього шляху, а починається новий — не лише для них двох, але й для всього світу.

— Що це все означає? — запитала Лея, її голос затремтів від хвилювання.

Кайр повернувся до неї і подивився в очі, ніби намагаючись знайти в них відповідь. І тут вона зрозуміла: він сам шукає цієї відповіді вже довгий час.

— Це ключ до того, щоб відкрити прохід, — сказав він, його голос став набагато тихішим. — Прохід у часи, які давно забули. Це не просто древній артефакт. Це шлях до забутого світу. Ти — частина цього шляху, Лея.

Вона була ошелешена, відчуваючи, як її думки сплутуються. Що означає бути частиною цього шляху? Що вона повинна зробити?

— І що тепер? — запитала вона, її погляд почав повільно ковзати по древнім написам на стінах.

— Тепер ми повинні розкрити те, що ховається за цим шляхом, — відповів Кайр, його голос звучав рішуче. — Ти побачиш. Що більше ми будемо наближатися до цього, тим більше ти зможеш зрозуміти.

Лея не мала слів. Вона дивилася на нього, вражена його впевненістю. І щось у її серці шепотіло: це тільки початок.

І раптом — перед її очима з'явилися нові малюнки, вигравірувані на стінах, ще яскравіші й чіткіші. Вони відображали не просто історію древніх людей, а цілу цивілізацію, яка існувала на порозі між двома світами. І серед цих зображень, на одному з них, Лея побачила себе. Вона була зображена поруч з Кайром, обидва вони стояли перед величезними дверима, що відділяли два світи. І їхні руки трималися разом.

— Це… ми? — запитала Лея, її голос став твердим, але серце все одно тріпотіло від неспокою.

— Так, — відповів Кайр. — І ми повинні пройти цей шлях разом.

Він обережно взяв її за руку, і в цей момент між ними знову виникла та сама незримая нитка, яка з’єднувала їх. Тільки тепер, у цьому древньому місці, Лея розуміла, що цей шлях вже був вирішений, навіть коли вона сама не знала, куди він їх веде.

Лея глибоко вдихнула, і вони разом ступили на перший крок цього шляху. Шляху, що приведе їх до незвіданого майбутнього.

Кайр і Лея ступили вперед, і холодний камінь під їхніми ногами здавався ще важчим, коли вони наближалися до центрального вівтаря. Кожен крок лунав у тиші, що панувала в печері, ніби сама земля затримувала подих.

Лея дивилася навколо, на ці стародавні символи, що покривали стіни. Вони сяяли, ніби мали своє власне світло. Візерунки відображали рухи зірок, переплетення світла й темряви, різні етапи існування, що зливалися в єдину спільну історію. Вона не могла зрозуміти, як усе це пов'язано, але відчувала — її місце тут, з Кайром.

Кайр зупинився, наблизився до арки в центрі печери, де величезні двері з темного каменю стояли нерухомо, охороняючи те, що було за ними. Він витягнув ключ і обережно вставив його в замок.

— Ти готова? — знову запитав він, але цього разу його голос не звучав так впевнено, як раніше.

Лея зробила кілька кроків і зупинилася поруч. Вона глибоко вдихнула, спостерігаючи за його рухами, і відповіла з усією рішучістю, що змогла знайти в собі:

— Я готова. Мені здається, що я вже не можу повернутися назад. І навіть якщо б і могла, я не хочу цього.

Він глянув на неї. У його погляді була якась нерозуміло важка суміш — сумнів і захоплення. Він повернув ключ, і з тихим, але гучним клацанням двері почали повільно розчинятися.

Під ногами все більше вібрувало. Лея відчула, як повітря навколо стало густішим, а самі двері ніби поглинали все навколо себе, вбираючи світло і залишаючи лише темряву. Однак це була не звичайна темрява. Вона мала свій характер. Вона була живою, ніби приховувала в собі щось, що хотіло вибухнути, тільки і чекало моменту.

Кайр крокнув всередину, не оглядаючись назад. Лея пішла за ним, відчуваючи, як її серце б’ється швидше. Між ними не було жодних слів, але було щось набагато важливіше — довіра, що підтримувала їх, навіть коли обидва не мали повного уявлення про те, що відбудеться далі.