Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Катинському лісі серед інших було розстріляно головного православного капелана Війська Польського підполковника С. Федоронька, греко-католицького капелана майора М. Ільківа, поручика М. Руденка, підпоручиків В. Власенка та Р. Маскименка. У Бресті був заарештований і потім страчений старшина Армії УНР і контрактний офіцер Війська Польського ротмістр М. Єфремів.

Радянізація Галичини й Волині

(І. Патриляк)

Швидке юридичне оформлення нового політичного статусу західноукраїнського регіону відкрило перед Кремлем двері для форсованого запровадження на «буржуазних» землях законів і порядків, які діяли на території СРСР упродовж майже двох десятиліть.

Передусім за радянським зразком було уніфіковано суспільно-політичне життя. Усі політичні партії або громадські організацїї ліквідовували шляхом «саморозпуску»[2], встановлюючи однопартійну політичну систему з монополією компартії на державну владу. Наявні профспілкові організації замінювали на єдину офіційну радянську профспілку. Каральні органи були наділені колосальними повноваженнями, які практично не обмежувалися дією конституції чи інших законів.

4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про ліквідацію на території Західної України старого адміністративно-територіального устрою й створення шести нових областей: Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Львівської, Станіславівської, Тернопільської. В областях, містах і районах були сформовані виконкоми рад (прикметно, що їх створювали без самих рад, вибори до яких провели лише в грудні 1940 р.). Але головні владні важелі традиційно зосередилися в руках обкомів, міськкомів та райкомів компартії, склад яких був затверджений ЦК КП(б)У 27 листопада 1939 р. Загалом до червня 1941 р. кількість членів ВКП(б) на Західній Україні зросла з нуля до 37 000 осіб, більшість із яких прибула зі Сходу.

Протягом листопада-грудня 1939 р. були цілком сформовані обласні управління НКВС, а на початку 1940 р. — створені міські й районні відділи, містечкові відділення й дільниці НКВС, оперативних і керівних співробітників яких направляли зі східних областей УРСР або інших радянських республік. Для «покращення» роботи «органів» у західноукраїнських областях було додатково створено 19 загальних в’язниць.

Величезною проблемою з точки зору становлення нової влади була низька компетентність осіб, направлених на роботу до західноукраїнських областей. Середню освіту на всій території Західної України мали лише 59 % секретарів обкомів, 29 % секретарів міськкомів і райкомів компартії та 22 % керівників первинних партійних організацій. Водночас вибирати людей із Компартії України для роботи в західноукраїнських областях фактично не було з кого. Після великих «чисток» кінця 1930-х рр. лави комуністів у СРСР поповнювали здебільшого за рахунок «пролетарсько-селянського» контингенту. На території Західної України, де потрібно було працювати в специфічних умовах побудови «нового» суспільного ладу, невігластво радянської номенклатури особливо впадало у вічі.

Важливим питанням була «українізація», а точніше — «деполонізація» регіону. Радянська влада відкрила в регіоні 6900 шкіл, із яких 6000 були україномовними, хоча навчальний процес у них був просякнутий радянською пропагандою, антирелігійною боротьбою, вихвалянням «партії Леніна і Й. Сталіна» та «великої російської культури». З 3 січня 1940 р. усі школи регіону були переведені на загальносоюзний стандарт з обов’язковим поглибленим вивченням російської мови.

Було формально «українізовано» Львівський університет імені Яна Казимира й надано йому нове ім’я — Івана Франка. Однак більшість професорів залишилися польськомовними, а їхня заміна, направлена зі Сходу, частіше викладала російською, а не українською мовою (серед професорів на початку 1941 р. було 52 поляки, 22 українці, 8 євреїв, а серед студентів по 40 % українців і поляків, 20 % — євреїв). Пріоритетну роль в університеті почали відводити кафедрам марксизму-ленінізму.

Паралельно з «українізацією» радянська влада розпочала соціально-економічні перетворення в західноукраїнському регіоні. Насамперед було здійснено спробу розв’язати проблему аграрного перенаселення, яка була традиційно гострою для Західної України. У великих землевласників, а також у польських осадників і колоністів було конфісковано 2 700 000 га орної землі. Однак до рук селян було передано 1100 000 га, а 1 600 000 га використали для створення перших радгоспів і колгоспів у західноукраїнських областях (одразу їх було створено 180). Протягом першого року існування радянської влади в регіоні вступ до колективних сільськогосподарських підприємств був добровільною справою, але з листопада-грудня 1940 р. на селян почали чинити адміністративний тиск, щоб змусити їх записатися до колгоспів. Якщо до осені 1940 р. у Західній Україні було близько 200 колгоспів і радгоспів, то в січні 1941 р. уже близько 600, а в червні 1941 р. — 1359 колгоспів, 63 радгоспи і 174 МТС.

З грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) було прийнято постанову «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусії». У результаті проведення під контролем відповідних компартійних структур зборів робітників у власників було відібрано понад 2500 промислових підприємств. Новими керівниками підприємств призначали робітників. Класовий підхід під час вибору керівництва призвів до того, що більшість націоналізованих підприємств із рентабельних перетворилися на дотаційні.

Намагаючись розв’язати проблему безробіття в промисловості, радянська влада розгорнула широку агітаційну кампанію із закликом до робітників їхати працювати в інші регіони СРСР, особливо на Донбас. Але добровольців виявилося небагато, тож працювати на Схід почали вивозити примусово. Переселяли здебільшого робітників-поляків. До середини червня 1941 р. із західних областей УРСР тільки на Донбас було відправлено 20 000 польських робітників. Їхнє ж місце займали селяни-українці. За рахунок такого переміщення населення радянській владі вдалося зменшити кількість безробітних у містах та малоземельних селян і покращити національний баланс міського населення, збільшивши частку українців у ньому із 18,6 до 29,2 %.

На радянський лад було перебудовано торгівлю та кооперацію. Майно кооперативних установ націоналізували. А об’єднання сільської споживчої кооперації було включено в систему Укоопспілки, яка підпорядковувалася Центросоюзові — верховному органу радянської кооперації.

Протягом зими-весни 1939—1940 рр. повністю ліквідували стару банківсько-фінансову систему. 21 грудня 1939 р. з обігу було вилучено польські злоті. До середини 1940 р. у західноукраїнських областях створили 6 обласних і 50 районних відділень Держбанку СРСР.

Чи не найважливішою складовою радянізації Західної України та її інтеграції з іншими частинами СРСР стали масові репресії, розгорнуті відомством Л. Берії в регіоні. Виконуючи вказівку наркома «очистити міста й села від ворожих елементів», співробітники НКВС уже з вересня-жовтня 1939 р. розпочали масові репресії.

Утікаючи від переслідування з боку радянської влади, упродовж вересня-жовтня 1939 р. на територію сусідніх держав перебралося 120 000 поляків (військові, поліцейські, чиновники). Від 20 000 до 30 000 українців — активістів патріотичних організацій — перейшло на територію Польщі, зайняту німецькими військами.

5 грудня 1939 р. було ухвалене рішення ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР про виселення родин польських осадників із території Західної України та Західної Білорусії. Протягом зими 1939—1940 рр.