Читати книгу - "Мотря"

Нараз Мазепа, ніби зачув ці слова, повернувся до них і промовив:

— Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город.

— Чому ж то нещасливий? — спитав котрийсь.

— Ви ще питаєте? Від Андрея Боголюбського донині немає йому спокійного життя, щоби він міг розгорнути всі свої сили і розкинутися широко й далеко на славу собі і цілій нашій країні. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому. Погадайте, скільки праці українського ума даром пропало, скільки мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року 1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли на північ і наші вчені і тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться, коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули?

Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше:

— В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них. Дорогоцінним образам іншого світла, крім сонішного, і то, як воно на них згори, крізь прислонені вікна паде, не видати. А в наших церквах воскові свічки горять. Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв… Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем.

Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель.

Їх не було.

Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду.

НЕЗНАЙОМІЇ

Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич.

— Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу.

Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.

— Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета.

— Що з ним?

— Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер.

— А батьки?

— Не знаю, хто вони такі, мабуть, із бідних, так можна було гадати по одежі.

Гетьман звернувся до Войнаровського:

— Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу.

Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував.

Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив:

— Гетьман утомлений і недужий, відпочиває. Розумієш?

— Так! — і Чуйкевич відійшов.

— Його величество любить скоро їздити, — казав Зеленський до Орлика, — йому й байдуже, чи по камінню їздить, чи по людях.

— А ви ж як, пане полковнику, хотіли, — відповів Войнаровський. — Даємо їздити по собі, та й їздить. Він, мабуть, щолиш набирає розгону. Як не спинимо завчасу того розгуканого коня, то він нам черепи поторощить.

— Легко сказати, як не спинимо, але хто його має спинити, — і Зеленський нахилився Орликові до вуха, — гетьман? Бачите, як він йому годить, аж прикро дивитися. Петро — молодик, наш гетьман міг би йому батьком бути.

— Що батьком? Краще кажіть — дідом, Петрові літ за 30, а гетьманові скільки!

— Ото ж то й біда. Цей антихрист узяв гетьмана під

свою власть, а хто раз в його лабети попаде, того він вже

ніколи не випускає.

— Кажете, антихрист? — питався Орлик.

— Так в Росії говорять. Мабуть, навіть така книжка є, що в ній Петро змальований як антихрист. Сидить у зеленім мундирі з червоними відворотами й мідяними ґудзиками, в ріжкатім капелюсі і зі шпагою. Я не бачив, — говорять. Та ще розказують, немов то він і зовсім не цар, а самозванець, якийсь опир Гришки Отреп'єва. Німець

з Кукуївської слободи чи щось таке.

— Мало чого не балакають люди, — відповів Войнаровський, — але нам нема що голову забивати собі такими

вигадками.

— Вигадками? А бачили ви, як він їсть? Наш брат не дурний добре попоїсти, а й йому страшно дивитися, скільки в цей царський шлунок лізе, як у якусь безодню. А подивіться ви, як він п'є! Переспався якої півгодини і наче склянку воли проковтнув, тверезіський. Кажіть що хочете, а це якась несамовита людина.

— Чимало в історії бувало несамовитих, візьміть першого Тамерлана. Але нам треба дивитися на Петра як на чоловіка, тільки незвичайної міри чоловіка. Нам нема що вірити, що він антихрист, нема що сподіватися кінця світа або чекати, аж вдруге народиться Христос. Це добре для баб-кликуш та для одержимих — хлопів. Наше діло обороняти останків тієї волі, яка нам залишилася, щоб і її не відняли у нас.

— Обороняти, але як? Ви вчений чоловік, скажіть, як нам обороняти тієї волі, коли гетьман, наш провідник, про оборону й не гадає. Ви близький до нього чоловік, ви з його кості й крові, кажіть, що він гадає?

— Один Бог знає, один Бог відає, що наш гетьман думає-гадає. І так воно мусить бути. Гетьман політик, а в політиці щирості нема. Але міркую собі, що коли би він бачив серед старшини кріпку волю одностайно за наші свободи козацькі стати й однодушне нашої прежньої, прадідної слави обороняти, то, може би. він і виявив нам свою думку, а так, коли в нас нема ні згоди, ні братолюбія, а лиш один другому завидуємо та ногу підставляємо і навіть на гетьмана свого московським людям всячину нашіптуємо до вуха, так що ж тоді йому робити?

— Та й це правда, і то сумна правда, пане товаришу, — відповів Зеленський. — Але пора й нам до гурту, а то скажуть, що ми якийсь заговір підготовляємо.

І вони увійшли до столової, в котрій гетьман звичайно обідав та вечеряв, як не було в нього чужих знатних гостей.

Кімната була до половини стін виложена дубом, старим, аж чорним, мабуть, довго моченим у воді, котрого тепер і сокира не вчіпилася б. В углах стояли шафки, теж дубові, за склом, а в