read-books.club » Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:
педаль.

От тоді бранці, не змовляючись, стрибнули.

Три худорлявих, брудних тіла рвонулися до ґратів. Площа охнула — і Марта охнула теж.

Але не від переляку чи жадібного захвату. І трусило її останні кілька хвилин не від співчуття до тих, хто був у клітці.

Ні — просто тут, зараз, посеред безкрайнього натовпу, відбувалося щось дивне. Щось небезпечне. Марта наче опинилася на полі, густо всіяному драконовими кістками — і не уламками якимись, а повними скелетами. Невидимі хвилі били в неї звідусіль, просякали, проходили крізь кожен мускул, кожну жилку — і летіли далі. До помосту. До клітки.

Марта терпіла й чекала: втекти вона не могла, протистояти — не вміла.

І от дочекалася. Нарешті побачила і зрозу — міла.

Все почалося з очей. Вони були карими (в одного бранця) та зеленими (у двох інших) — звичайні, абсолютно нічим не прикметні очі. Але коли бранці стрибнули — а оператор, помітивши рух, розвернув до них камеру, — стало видно, що колір очей у всіх трьох змінився.

Не карі й не зелені — тепер вони були чорні, буквально смоляні.

Потім ця темрява наче заполонила очниці по вінця й вихлюпнулася на шкіру навколо них. Шкіра на обличчях посіріла, затим стала коричневою — і Марта не одразу збагнула, що не у шкірі справа.

Анітрохи вона не сіріла, лише вкривалася хутром.

Все це тривало секунди, але час розтягнувся, вповільнився. Згустився й хлюпнув до рота, до носа, шибонув мускусним запахом звіринця.

Марта моргнула — і побачила, що не люди, але справжні чудовиська гарчать і шкрябають нігтями металеву підлогу клітки. Той, що скраю, навіть дотягнувся правою лапою до ґрат.

Але не далі — ні, не далі. Тому що шию кожного бранця охоплював щільний ошийник, від якого кудись до стелі клітки йшов ланцюг. Достатньо короткий, щоб хлопець по той бік ґрат почувався у безпеці.

Зараз він обернувся, посміхнувся. Помахав рукою публіці, мовляв, даремно не хвилюйтеся, все під контролем.

— От же тупі тварюки, — сказав майже вибачаючись. — За стільки часу так і не засвоїли, що в них жодного шансу. Не турбуйтеся, друзі, це абсолютно безпечно. Для нас, принаймні. Ну, — додав він, — зате ви зможете роздивитися їх як слід. У всій, так би мовити, красі.

Хлопець сунув кийок назад у петлю й підвівся, склавши руки на грудях. Камуфляж у нього на стегнах натягнувся, а от на плечах мішкувато звисав.

— Пострибати вам закортіло? Засиділися, га? Розім’ятися бажаєте? — Він реготнув і з усього маху наступив на педаль: — Ну то скачіть!

Марта не одразу й зрозуміла, що відбувається. Істоти в клітці дійсно — наче за командою — підхопилися на задні лапи й заходилися витанцьовувати. Судомливо здіймали ступні, змахували кистями.

— Так! — гаркнув у Марти над вухом фізрук: — Тааак їх! Нехай тепер потанцюють!

Тітка-менеджериця вже відверто терлася стегном об сусіда в модній куртці; його рука лежала в неї на сідниці.

Обидва при цьому очей не відводили від сцени.

— Додай напруги! — хрипко вигукнула менеджериця. — Не шкодуй!

Замість цього хлопець у камуфляжі прибрав ногу з педалі й похитав головою:

— Та ну, друзі, ми ж із вами не вбивці. Ми — не вони! Дотримуємось міжнародних конвенцій. Та й суто по-людськи, самі розумієте…

Натовп розуміти не бажав. Пролунав обурений свист, «Ганьба!» — загукали звідусіль, «Ганьба!», «Вони вбивали наших хлопців, а ти їх жалієш!..»

Хлопець безпорадно розвів руками, всміхнувся, мовляв, підкорююся волі більшості — і знову натиснув на педаль. Постаті в клітці затанцювали, засмикалися. Площа завила.

Марта помітила, як до мускусного, звірячого запаху додалася несподівана нотка. Наче десь неподалік смажили шашлики, причому не догледіли й ті почали підгоряти.

У череві в Марти щось смикнулося, стислося в клубок — і вона тільки дивом останньої миті примудрилася втримати потяг. Почала дихати рівніше, намагаючись не звертати уваги на гіркоту в роті. Думала про що завгодно: про спітнілу шию менеджериці, про бездоганну, відточену роботу невидимого оператора, про те, що навіть посеред натовпу тебе трусить від остуди, від жаху та відрази, і нічого ти з цим не вдієш, ох, треба забиратися звідси якнайшвидше, поки не сталося щось іще паскудніше, щось незворотнє, таке, після чого ти ніколи не зможеш спокійно дивитися в очі власному відображенню в люстерку.

Вона почала проштовхуватися крізь натовп, використовуючи той самий прийом: дивлюся перед собою, роблю крок убік, вибачте-перепрошую, мені терміново, у мене вдома батько… — і тут наче в голові взяли й клацнули перемикачем. Всі ті невидимі хвилі, що котилися до помосту й клітки… Марта раптом побачила їх наче з висоти. Не хвилі — нитки, м’язи. Вони тяглися від кожного з тих, хто стояв тут, на площі. Перепліталися одна з одною. Зросталися намертво. Набрякали від енергії, що їх переповнювала. Напружувалися до краю, тремтіли, вібрували.

І хтось — щось! — торкалося цих ниток, цих струн. Керувало ними. Змушувало лунати в унісон, єдиною злагодженою мелодією.

Страшною мелодією.

Марта затнулася, не закінчивши крок, хтось плечем штовхнув її, мовляв, не стовбич, закриваєш, — але вона навіть не обернулася. І з місця не зрушила.

Струни тремтіли, дзвеніли.

Вона потяглася до них і спробувала розплутати, а ще краще — розірвати. Десь далеко, на іншій планеті, хлопець у камуфляжі то тиснув на педаль, то відпускав її. І підскакували три постаті в клітці. І вив, стогнав, ревів натовп.

А Марта даремно хапалася то за одну, то за іншу нитку — і в роті гіркота перемішувалася зі смаком заліза, плечі боліли, пальці тремтіли, зап’ястки вивертало так, наче вона тягнула на себе бетонні двері — шорсткі, непідйомні двері, які — тільки заґався, необережно смикни! — мокрого місця від тебе не залишать.

Зрештою Марта втратила й натяк на надію й тягла вже суто з упертості — і от тоді одна з ниток із оглушливим дзенькотом лопнула.

Спершу навіть нічого не змінилося. Марта почула віддалений гомін ліворуч і спереду, голови обернулися туди, людей троє-четверо навіть схилилися, наче водночас намагалися підняти монетку…

Або, подумала вона, когось, хто впав. Тепер, ставши навшпиньки, вона бачила: там явно була прогалина у натовпі, невелика, якраз розміром із дорослу людину.

Ті, хто стояв поряд, допомагали комусь підвестися, притримували під руки. Так, уп’ятьох, вони й почали проштовхуватися крізь натовп до Межової вулиці, де на розі аптека.

Про них, утім, швидко забули — навіть ті, хто взагалі звернув увагу. На сцені коїлися речі набагато цікавіші, еге ж.

Марта віддихалася, стиснула зуби і вхопилася за наступну нитку. Тепер, пообіцяла собі, діятиму обережніше, щоб не до запаморочення. Не рвати — просто розплутати.

Вона люто зиркнула на старенького праворуч — той усе намірявся увігнати їй лікоть під пахву, та тепер відступився.

І от тоді вона помітила першу потилицю. Найзвичайнісіньку: акуратно стрижену, з

1 ... 6 7 8 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"