Читати книгу - "Заповіти"

— О, Тітко Лідіє, — мовила вона. — Прошу, заходьте. Командор чекає на вас.

Чому вона сама відчинила? Це робота Марф. Певно, чогось від мене хотіла. Я тихо звернулася до неї:

— Шунаміт, люба моя, — й усміхнулася. — Ти хвора?

Колись вона була такою живою юною дівчиною, хоча й різкою та подекуди нестерпною, але зараз переді мною стояла примара.

— Я не повинна цього говорити, — прошепотіла вона. — Командор каже, що це пусте. Каже, що я все вигадую. Але я знаю: зі мною щось не так.

— Нехай тебе оглянуть у нашій клініці в Ардуа-холі, — сказала я. — Зроблять кілька аналізів.

— Я не зможу отримати його дозвіл, — відповіла Шунаміт. — Він мене не пустить.

— Я отримаю для тебе дозвіл, — пообіцяла я. — Не бійся.

Далі були сльози й подяки. В іншу епоху вона стала б на коліна, аби поцілувати мені руку.

Джадд чекав у кабінеті. Я вже тут бувала, іноді за його присутності, іноді ні. Це дуже інформативний простір. Не варто йому брати роботу додому зі свого кабінету у твердині Очей і так нерозважливо залишати на видноті.

На стіні праворуч — тій, якої не видно від дверей, щоб не шокувати жінок господи, — висить картина дев’ятнадцятого століття, що зображує роздягнену дівчину, яка ледве сягнула шлюбного віку. За допомогою прозорих крилець, як у бабки, її зробили ельфом — тоді було відомо, що ельфи зневажають одяг. У неї розпусна, нелюдська посмішка, вона зависла над грибом. Ось що Джаддові до вподоби — юні дівчата, які можуть видатися не зовсім людьми, із зухвалою серцевиною. Це виправдовує його до них ставлення.

Кабінет повен книжок, як у всіх Командорів. Вони полюбляють збирати, накопичувати, а тоді хвалитися надбаннями і пишатися поцупленим перед іншими. Джадд має поважну колекцію історичних та біографічних книжок: Наполеон, Сталін, Чаушеску, інші лідери й контролери людства. Заздрю наявності в його колекції кількох цінних видань: «Пекла» з гравюрами Доре, «Пригод Аліси у Країні Див» в оформленні Далі, «Лісістрати» Пікассо. Є в нього й інші книжки, менш респектабельні, — стара порнографія, я знаю, бо бачила їх. Це жанр, який у надмірі стає нудним. Репертуар плюндрування людського тіла доволі обмежений.

— О, Тітко Лідіє, — сказав він, трохи підвівшись зі стільця (відлуння того, що колись вважалося поведінкою джентльмена). — Сідайте і скажіть, що привело вас сюди о такій порі.

Осяйна усмішка не зачіпає очей, вони водночас стривожені й жорсткі.

— Маємо проблему, — промовила я, сідаючи навпроти нього.

Усмішка зникла.

— Сподіваюся, не критичну.

— Нічого такого, що не можна було б владнати. Тітка Відала підозрює, що так звана Джейд — інфільтраторка, яку відправили сюди винюхувати інформацію, аби виставити нас у поганому світлі. Вона хоче допитати дівчину. Це було б фатально для подальшого використання Крихітки Ніколь.

— Згоден. Після того її не можна буде показувати по телебаченню. Чим я можу вам допомогти?

— Нам допомогти, — уточнила я. Завжди корисно нагадати йому, що на нашому човні пливуть двоє. — Потрібен наказ від Очей захищати дівчину від втручання, поки не будемо певні, що можемо представити її як Крихітку Ніколь. Тітка Відала не знає про те, хто така Джейд, — додала я. — І не варто їй цього говорити. Вона вже не цілковито надійна.

— Можете пояснити? — запитав Командор.

— Наразі мусите мені довіритися, — сказала я. — І ще дещо. Вашу Дружину Шунаміт слід відправити в Ардуа-хол для лікування в Клініці єлею цілющого.

Запанувала мовчанка, тоді ми подивилися одне одному в очі через стіл.

— Тітко Лідіє, ви читаєте мої думки, — сказав він. — Їй справді буде краще під вашим наглядом, аніж під моїм. На випадок, коли щось станеться… і в неї розвинеться смертельна хвороба.

Нагадаю тобі: в Гілеаді розлучень немає.

— Мудре рішення, — мовила я. — Ви маєте залишатися поза підозрою.

— Покладаюся на ваше мовчання. Я у ваших руках, дорога моя Тітко Лідіє, — сказав Командор підводячись.

Я подумала: «Як правдиво!» І як легко рука стискається в кулак.

Читачко моя, я нині ходжу по лезу ножа. Маю вибір: продовжити втілювати ризикований і навіть відчайдушний план, спробувавши передати свій пакет вибухівки через юну Ніколь і в разі успіху штовхнути і Джадда, й сам Гілеад у прірву. Авжеж, у разі невдачі на мене ляже тавро зрадниці і я житиму в ганьбі або радше у ній помру.

Або ж я можу обрати безпечніший шлях. Можу передати Крихітку Ніколь Командорові Джадду, і вона яскраво спалахне на мить, перш ніж її задмухнуть, мов свічку, за неповагу, адже шансів на те, що вона покірно прийме своє становище, просто немає. Я ж тоді пожну свою винагороду в Гілеаді, і вона має бути неабияка. Тітку Відалу буде зведено до нуля, можливо, я навіть відправлю її на психіатричне лікування. Я повністю контролюватиму Ардуа-хол і забезпечу собі старість у пошані.

Доведеться позбутися думки відплатити Джаддові, адже ми будемо пов’язані довіку. Дружина Джадда Шунаміт стане супутньою втратою. Я поселила Джейд до помешкання, де живуть Тітка Іммортель та Тітка Вікторія, тож, коли її буде усунуто, їхні долі теж буде вирішено: у Гілеаді, як і всюди, практикують винність у співучасті.

Чи здатна я на таку дволикість? На таку беззастережну зраду? Чи завагаюся тепер, коли пробралася вже так далеко, під сам фундамент Гілеаду, зі своїм запасом пороху? Я людина, тож це можливо.

У цьому разі я знищу так старанно списані сторінки, і разом з ними знищу і тебе, моя майбутня читачко. Один спалах сірника — і тебе не стане: будеш стерта, наче тебе ніколи й не було і ніколи не буде. Я заперечуватиму твоє існування. Яка подібність до бога! Хоча цей — бог знищення.

Я вагаюся, вагаюся.

Але завтра буде новий день.

ХХ. ЛІНІЇ КРОВІ

Розшифрування показань свідка 369Б

53

Я дісталася до Гілеаду. Думала, що багато про нього знаю, але особисто прожити певний досвід — це зовсім інша річ, а з Гілеадом — іще більш інша. Гілеад був слизький, неначе йдеш по кризі: я постійно почувалася виведеною з рівноваги. Не розрізняла чужих облич, часто не тямила, що вони говорять. Чула слова, розуміла, але не могла перекласти у значення.

На перших зборах у каплиці, після колінкування й співів, коли Тітка Беатріс провела мене і всадовила назад на лаву, я оглянула кімнату, повну жінок. Усі дивилися на мене, усміхалися