Читати книгу - "Історія держави і права України"

іноземними державами, а й з правобережним гетьманом П. Дорошенком. В разі, якщо Дорошенко в союзі з Туреччиною розпочне війну проти Польщі, лівобережним полкам заборонялося надавати йому допомогу. Українська сторона позбавлялася права на участь у російсько-польських переговорах, де вирішувалася доля Гетьманської держави. На вимогу царя козаки мали поступитися Речі посполитій містами й землями по р. Сож. Цар зобов’язувався не передавати Польщі Київ, який за попередніми домовленостями мав перейти до неї.

Переяславські статті 1674 р. укладені козацькою старшиною, полковниками правобережних полків у Переяславі під час обрання І. Самойловича гетьманом „обох сторін Дніпра”. Складалися з 20 пунктів і цілковито базувалися на попередніх Конотопських статтях. Йшлося про „вічне підданство” Гетьманщини російському цареві та зобов’язання останнього захищати правобережні українські землі від військ турецького султана й кримського хана. Гетьман обмежувався у правах щодо козацької старшини, зокрема, питання притягнення старшин до відповідальності мала вирішувати старшинська рада або суд. У разі отримання листів від іноземних володарів гетьман зобов’язувався негайно пересилати їх до Москви у нерозпечатаному вигляді. Проте цар погоджувався надавати козацькій старшині відповідну інформацію із зовнішніх справ. Гетьманщина мала негайно видати втікачів з російських земель; під страхом покарання заборонялося вивозити з України тютюн і вино, оскільки це руйнує царську казну. Землі й маєтності козацької старшини мали успадковуватися їхніми дружинами й дітьми, а вдови козаків звільнялися від сплати податків. Кількість реєстрових козаків становила 20 тисяч.

Коломацькі статті 1687р. були черговим кроком в обмеженні автономних прав України. Договір, що містить 22 статті, був укладений в козацькому таборі на р. Коломак (тепер Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою та козацькою старшиною, з однієї сторони, та царями Іваном та Петром і царівною Софією, з іншої. За цією угодою Генеральна військова рада фактично припинила своє існування.

Частково її функції передавалися раді старшин. Гетьману заборонялося без царського відома знімати старшин з керівних посад та позбавляти їх маєтностей. Козацька старшина могла обирати гетьмана лише з царського дозволу і зобов’язувалася наглядати за гетьманом та інформувати царський уряд у разі його нелояльності до Росії. Гетьман, як і раніше, позбавлявся права зовнішніх зносин і мав дотримуватися умов „Вічного миру 1686 р.”, якими закріплювалося польське панування на Правобережжі. Як би для охорони гетьмана, а насправді для нагляду за ним, в гетьманській столиці Батурині розміщувався стрілецький полк. Вперше йдеться про злиття українського народу з російським, для чого заохочуються україно-російські шлюби, дозволяється вільне пересування українців на території Московської держави. Оскільки у майбутньому держави українська і російська мали злитися в „царську самодержавну” державу, вимагалося, щоб ніхто надалі не згадував про окрему українську державу.

Водночас підтверджувалися права й привілеї козацької старшини, зокрема, звільнення її від податків і повинностей, довічне володіння маєтностями, вшанування „заслужених” представників козацької верхівки „честю дворянською”. Установлювався новий реєстр Війська Запорозького в 30 тис. чоловік та підтверджувалися суми щорічних грошових виплат за службу гетьману, старшині та реєстровим козакам. Російським воєводам заборонялося втручатися в українські внутрішні справи та судочинство. Москва зобов’язувалася надавати Україні військову допомогу у випадку зовнішнього нападу.

Решетилівські статті 1709 р. підписані під Решетилівкою (тепер Полтавська область) одноособово Петром І як „Рішительний указ” у відповідь на „Просительні статті” (14 пунктів) гетьмана І. Скоропадського. За цим актом обмежувалися повноваження української адміністрації, гетьман мав виконувати укази царя, розпорядження малоросійського приказу та міністрів, козацькі полки фактично переходили під контроль російських військ. Гетьману приписувалося розмістити на місцях та утримувати сердюцькі й компанійські полки, які мали виконувати військово-поліцейські функції (придушення заворушень, запобігання переселенню та втечам селян тощо). За згодою місцевих полковників або іншої козацької старшини допускалося втручання російський воєвод у внутрішні українські справи. Щоб не допустити повернення на Січ „зрадників-січовиків” цар заборонив полювання, рибальство, торгівлю сіллю та інші промисли в цьому регіоні. Самодержець відмовив повернути українську артилерію, захоплену російською армією під час розгрому Батурина.

«Рішительні пункти» 1728 р. видані у вигляді указу Петра ІІ у відповідь на петицію гетьмана Д. Апостола про повернення Україні прав, викладених у Березневих статтях 1654 р. Складалися з преамбули та 28 пунктів. Хоча в преамбулі йдеться про „малоросійські права”, підтвердження „прав і вольностей Війська Запорозького” не відбулося. Цим актом надалі поглиблювалася залежність України від Росії. Заборонялося обирати гетьмана без царського дозволу, а усунення його з посади стало виключно прерогативою царя. Гетьманський уряд позбавлявся права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім можливості в присутності російського уповноваженого вирішувати дрібні прикордонні справи. У військових справах гетьман повністю підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Щоб контролювати фінанси Гетьманщини було введено додаткову посаду генерального підскарбія, на яку призначався представник імператора. На найвищі посади в Гетьманській державі могли обиратися також іноземці. Кандидатури на посади генеральної старшини і полковників мали подаватися на розгляд самодержця. Козацькі полковники прирівнювалися до російських генерал-майорів, за службу на прохання гетьмана царськими грамотами їм мали надаватися маєтки й землі. Істотно звужувалась незалежність судочинства. Відтепер Генеральний суд складався з трьох українців і трьох росіян. Передбачалася можливість оскарження судових рішень не лише у Генеральному суді та у гетьмана, „яко президента того суду”, а „бити чолом” колегії іноземних справ, до якої перейшло управління Гетьманшиною і безпосередньо імператорові.

До здобутків української сторони можна віднести спроби зупинити скуповування за безцінь та відверте захоплення росіянами українських земель. Розширялися повноваження козацької адміністрації в організації торгівлі й промислів. Підтверджувалися права козацької старшини на рангові маєтності, а козаків і селян — на володіння землею.

Процес українського конституціоналізму, започаткований Зборівським і Білоцерківським договорами, гетьманськими статтями другої половини XVII ст., продовжили „Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького ” (поширеною є назва „Конституція Пилипа Орлика” — за ім’ям основного автора цього документа; також вживається назва «Бендерська конституція» — за місцем її укладання). „Пакти й конституції…” були ухвалені емігрантською козацькою радою у м. Бендери (тепер республіка Молдова) у квітні 1710 р. при обранні нового гетьмана П. Орлика після смерті І. Мазепи

За формою то був договір між гетьманом П. Орликом, який присягнув на „незмінне виконання цих пактів і конституцій” та старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким. На противагу зростанню деспотичних тенденцій правління попередніх гетьманів в такий демократичний спосіб, обмеживши владу новообраного гетьмана рамками пактів і конституцій, старшина і полковники „уклали угоду”, щоб раз і назавжди припинити спроби узурпувати владу, порушувати колишні права і вольності запорозькі.

Договір складається з преамбули та 16 статей, проте не всі з них носять конституційний характер. У верховенстві влади козацької демократії, виборності старшини, полковників, підзвітності гетьмана він продовжує звичаєву політичну