Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

краю Тасуун, наздоганяючи посланців, які щодуху мчали крізь ніч, аби попередити про її наближення. Ті, кого вона спостигла, відчували лютий крижаний холод і вмить ціпеніли, немов овіяні подихом найглибшої безодні. Їхні обличчя й тіла робилися дивовижно білими, починали виблискувати тьмяними сріблястими полисками та заклякали, неначе трупи давно померлих, — й усе це коїлося за якихось кілька хвилин. 

Ширилася пошесть вулицями Сілпона та Сілоара, а тоді й Фараадом, столицею Йоросу, линучи у світлі золотих ліхтарів та перебігаючи від обличчя до обличчя, немовби моторошне блискотливе сяйво; і жертви її падали там, де вона їх спіткала, й назавжди залишався на них той смертельний блиск. 

Шугаючи краєм, та моровиця накривала галасливі та бурхливі карнавали, і вщухали вони, здушені її повіванням, і застигали гульвіси посеред веселощів у тих поставах, у яких вона їх спіткала. У пишних маєтках розпашілі від вина бенкетарі бліднули посеред пишних учт і відкидалися назад у розкішних кріслах, усе ще тримаючи закляклими пальцями напівспорожнілі чаші. Крамарі заклякали у своїх скарбівнях на купах монет, які саме починали перелічувати, а злодії, увійшовши трохи згодом, уже неспроможні були піти геть зі своєю здобиччю. Гробарі вмирали у напіввикопаних могилах, які вони копали для інших, одначе ніхто вже не прийшов, аби заявити своє на них право. 

Уже не лишалося часу, щоб утекти від того незнаного й неоминного лиха. Страхітливо й швидко Срібна Смерть обвіяла своїм подихом Йорос, і вкрай нечисленними були ті, що прокинулися від сну на світанку. Фульбра, молодий король Йоросу, який лише нещодавно успадкував престол, став без перебільшення правителем без підданців. 

Ніч пришестя моровиці Фульбра провів високо над Фарадом, на стрімкій вежі свого палацу, вежі, яка правила за обсерваторію та була обладнана астрономічним приладдям. Велика тяжкість лягла на юнакове серце, а думи його були затьмарені паморочливим розпачем, одначе сон ніяк не міг склепити його повік. Фульбра знав численні пророцтва, які провіщали прихід Срібної Смерті; ба більше, з допомогою старого Вемдіза — астролога та чарівника — йому випала нагода прочитати у розташуванні зірок ознаки її скорого пришестя. Ці останні відомості вони з Вемдізом не вважали за потрібне доводити до відома загалу, добре знаючи, що доля Йоросу була вирішена ще у сиву давнину і що загибель була неминуча; знали вони й те, що тієї згуби не могла уникнути жодна людина, хіба що їй судилося померти в якийсь інший спосіб. 

Тоді Вемдіз склав гороскоп Фульбри; і, хоча й виявив у ньому певні неясності, які годі було розв’язати за допомогою його науки, а проте у ньому було ясно написано, що король не помре в Йоросі. Але де са́ме та в який спосіб він помре, було так само незрозуміло. Проте Вемдіз, який вірою та правдою служив Альтатові, батькові Фульбри, і був не менш відданий новому правителеві, сотворив за допомогою свого магічного мистецтва зачарований перстень, який мав повсюди й повсякчас оберігати Фульбру від Срібної Смерті. Перстень той був зроблений з якогось дивного червоного металу, темнішого за черлене золото чи мідь, і оздоблений чорним подовгастим самоцвітом, різновид якого був невідомий земним гранувальникам коштовних каменів; від самоцвіта того повсякчас линули міцні духмяні пахощі. Чарівник сказав Фульбрі, щоб той ніколи не знімав персня із середнього пальця, на який він його надягнув, — навіть у краях, які лежать далеко від Йороса та у дні прийдешні, коли Срібна Смерть уже мине: адже, одного разу обвіяний подихом моровиці, Фульбра довіку носитиме у плоті своїй невловну заразу, й зараза та набере своєї звичної вбивчої сили, щойно він зніме того персня. Але нічого не розповів йому Вемдіз ані про походження червоного металу та чорного самоцвіта, ані про ціну, якою ті захисні чари було здобуто. 

Із важким серцем прийняв Фульбра персня та надягнув його на палець; отож, коли Срібна Смерть обвіяла його вночі, то не заподіяла йому шкоди. А проте, тривожно чекаючи на високій вежі й споглядаючи радше золоті вогні Фараада, ніж білі невблаганні зорі, відчув юний король, як на нього зненацька повіяло легкою, зникомою прохолодою, породженою аж ніяк не літнім повітрям. І щойно дмухнуло тією прохолодою, як ущух веселий гамір міста; і журливі зойки лютень раптом затнулися й стихли. Безгомінна тиша прокралася в гущавину карнавалу, і деякі ліхтарі згасли, та вже ні́кому було засвітити їх наново. У палаці, над яким височіла вежа, також запанувала тиша; і більше не чув юний король сміху своїх придворців і вельмож. І Вемдіз не прийшов опівночі, як то робив зазвичай, щоб приєднатися до Фульбри на вежі, тож усвідомив юнак, що став віднині королем без королівства; й велика скорбота за своїм згиблим народом поглинула той смуток, який Фульбра й досі відчував за шляхетним Альтатом. 

Годину по годині сидів юнак нерухомо, надто згорьований, щоб проливати сльози. Зорі змінювали одна одну над його головою; лишень Ахернар повсякчас пильно дивився долу, немовби лихе сяйливе око якогось глузливого демона; і ті важкі пахощі, які линули від оздобленого чорним самоцвітом персня, здійнялися до ніздрів юного короля, й здалося йому, що вони його душать. У голові Фульбри промайнула думка пожбурити той перстень геть від себе й померти, як померли його люди. Одначе надто вже тяжкий розпач огорнув його, аби юнак спромігся так учинити. Тож коли небесами, блідими, неначе сама Срібна Смерть, нарешті повільно розлився світанок, його промені застали Фульбру, досі недремного, на вежі. 

На світанні король Фульбра підвівся й спустився гвинтовими сходами з порфіру до свого палацу. Й на півшляху побачив він на сходах упале тіло старого чародія Вемдіза, який помер, спинаючись східцями, щоб приєднатися до свого повелителя. Зморшкувате Вемдізове обличчя було лискучим, як полірований метал, і білішим за його бороду та волосся, а розплющені очі, колись темні, неначе сапфіри, вкрилися срібною памороззю моровиці. Безмежно засмучений смертю Вемдіза, котрого він любив, як названого батька, король спроквола продовжив сходження вниз. Спустившись, знайшов він у покоях і залах палацу тіла своїх придворних, слуг і вартових. І не лишилося нікого живого, окрім трьох рабів, які минулої ночі стояли на чатах біля позеленілої латунної брами найнижчих підземель глибоко під королівським палацом. 

І тоді згадав Фульбра пораду Вемдіза, який наполягав на тому, щоб юнак утікав із Йоросу та шукав прихистку на південному острові Синтромі, мешканці якого платили данину королям Йоросу. І хоча й не лежала його душа ні до такого, ані до будь-якого іншого способу дій, Фульбра звелів трьом своїм рабам, що залишилися, зібрати харчі та інші припаси, необхідні для тривалої подорожі, й позносити їх на борт королівської баржі з ебенового дерева, пришвартованої коло портиків212 палацу, які виходили на річку Вум. 

Тоді, зійшовши на палубу баржі разом із рабами, Фульбра взявcя за стерно, а рабам дав указівку підняти широке вітрило бурштинової барви. І,