Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

було відповідати жорстко. Повертати передплату й не виходити. От тільки з чого повертати? Нирку продати? Машину? Гітару? І… в нього ж була пісня, він так хотів зіграти її сьогодні. Зіграти нарешті щось своє, а не народні, естрадні та «Я свободєн». І Ваня відчув, як спротив здувається. Він хотів вірити, що через пісню, а не через гроші. Так. Хотів. Вірити. 

— Я вважаю, що це — некрасиво, — Лютий вписався. Молодець. Ризикує своєю соткою баксів, але вписується. 

— А тєбє чєго? — перевів на піаніста свої гармати лінкора Трушин й трохи підвищив голос. — Шо ти сьодня піздіш всю дорогу? Тєбя какая муха в сраку ужаліла? 

Лютий залп витримав: 

— Ти знаєш Васю Жадана, у нєго билі концерти с Рєзаним. І не сказал Ванє, шоб тот нє кіпішил. 

— Кіпішиш сєйчас ти. І шото піздіш сєгодня задохуя. Ти знаєш, шо у мужчіни днєвной запас слов — двє тисячі. І я на тєбя єго сєгодня потратіл. 

— У тєбя работа такая. Нє нравітся — мєняй профессію, сам всєгда говоріл. 

— Да? Так у женщіни запас уже пять тисяч слов, вот оні мєжду собой і добірают. 

— А ето здєсь прічьом? 

— А прі том, шо у підараса тогда получаєтся семь тисяч слов в дєнь. Так я хочу спросіть: Лютий, ти хто? 

Слухати це вже не було сил — їх напевне чути на весь майданчик. Хоча ні, не чути — гупає саундчек циган. Хоч у чомусь фартить. Але досить з нього — Ваня мовчки вийшов зі «старвагена» й пішов до намету. Поки дівчата кидали до подвійного стаканчика ложку «якобса», два кубики цукру та заливали все це окропом, Бронзовий Голос країни думав про те, що в нього так ніколи й не буде персональної гримерної. Не наспівав. Тільки хардкор. Тільки колгосп. 

* 

На сцені тим часом чекався циганський гітарист. Провів пару акордів, а потім заграв таку швидку партію з боєм та мелодією водночас, що Ваня пішов під сцену подивитися — чи не фонограма там? Ні, не фонограма. Гітарист ходив по сцені, сиплячи акордами на кожному кроці. В дуже високому темпі. Захмарно високому. Пальці витанцьовували по грифу — схоже, це в нього «Martin», і не з дешевих. Кучерявий циган човгав від куліси до куліси з кам’яним обличчям: йому б ще циліндр та цигарку в зуби — чистий Слеш. 

Настрій впав — виходити після такого майстра буде важко, і якщо він тут єдиний інструменталіст циганського блоку, то вся увага буде саме на гітарі. А потім на авансцену випреться наша величність й гратиме квінтами поверх мінусівки. Буде соромно. Ваня вже подумав: «А чи не помінятися з табором місцями в розкладі концерту», — як біля лівого плеча намалювалася голова Трушина й промовила: «Ми послє ніх. Поставім пєрвой «Я свободєн», а то похоронім свадьбу. Нє бздо». 

Це був непоганий варіант, але чим тоді закінчувати? Повторювати «Я свободєн»? На семи піснях це буде дешево. Ще й чуже — скільки можна кататися на цьому кавері? Ніби відчувши цей логічний ланцюжок, Гєна підвівся навшпиньки й сказав: «Новой закроєм. Значіт, говорішь: ви тут такіє охуєнниє, шо я прям нє здєржался, шо пєсню напісал про етот дєнь в вашем городє. Нє сєлє. Городє. І оні, тіпа, — хуясє!». 

 

Ваня усміхнувся — Трушин ще й обличчям відігравав по черзі емоції уявного спікера та аудиторії. «А ти такой — хотітє послушать? Лох, конєчно, цепєнєєт, орьот — да! А ти тада скромно, как молодой Розенбаум, говоріш: «Будьте снісходітєльни, пєсня новая». І пойош, тіпа, смущаєшься. Я отвєчаю, циганє будут холодниє от такого, а зал станєт на диби. Понял?». 

І Ваня зрозумів, що директор дійсно має рацію. Навіть дві — одну несправжню, другу — робочу. Й варто до неї дослухатися. А Жадан… Що ж, робота є робота, а пісня є пісня. Краще сьогодні навіть на такій маленькій сцені, ніж у зоопарку біля облізлого лева, якого твій син любить більше за тата. 

* 

Перед виходом Гєна спитав в Оксани назву села. Отже, Христинівка. Щоб Ваня не переплутав, написав її великими друкованими літерами знизу аркуша з текстом пісні. Та хіба таку дивну назву забудеш? І Трушин вгадав — мешканці Христинівки дійсно стали дибки. Ба більше: забите вщент поле, від якого щільно тхнуло святковим перегаром, вибухнуло овацією, коли Бронзовий Голос скромно запропонував заграти пісню «Гуллівер», написану просто тут, просто сьогодні. 

Селяни були в захваті від того, що комусь із телевізора закортіло написати пісню на забецаному стадіоні, проміж кривих лавочок та залишків бетонних сходів. Натовп заволав так, що довелося чекати з пів хвилини, поки хвиля вщухне десь за трибунами, які губилися в сутінках. А потім Ваня провів перший акорд і заспівав приспів. На першу долю останнього рядочка, на «Іди до мене, йди», вступили бас із барабанами, й пісня потекла рікою. 

Щасливий Трушин під сценою «давав Маслякова»: стояв, усміхався й знімав все на телефон — горизонтально, обережно, намагався не хитатися. В останній приспів Лютий прихитрився встромити «Совєтскій цирк» — мелодію з «Маршу» старшого Дунаєвського, що в перекладі на людську мову означало, що піаніст просто щасливий. Ну, або п’яний. «Коли він встиг випити?» — подумав Ваня й кинув погляд на Лютого. Та ні, тверезий. Просто дійсно щасливий — он всміхається, наче прозрівший Стіві Вандер. 

Вони дограли до кінця, а потім натовп знову вибухнув. Люди навряд чи щось зрозуміли («єслі я нє понял — хуй хто поймьот»), але були щиро вдячні за увагу до себе. Артисти, які виступали досі, клялися в любові до Христинівки, говорили про красу місцевих жінок (хоча що ти тут розгледиш в осінній темряві, яка настає так швидко?) й дякували в кожній паузі. А тут вийшов переможець «Таланту» й написав пісню. Про них. Отутечки. 

Й одразу забулися аплодисменти дуету «Глорія і Стефан», бо свої ж, з Черкас. Забулися жарти Міші Короля, який оговтався й цілком пристойно заспівав «Сінгареллу», «Очі чорниє», «Горі, горі», «Івушкі-ви-івушкі». Той гітарист одягнув великий кашкет (вочевидь, під серіал «Гострі картузи»), ледь не літав по сцені і сипав соляками, але хто його тепер пам’ятає? Та ніхто. Бо вийшов Гуллівер і заспівав про себе. І про них. Заспівав про любов, яку треба берегти. 

Бенд вийшов на поклін повним складом. Їх сьогодні не оголошували — ані як «ПК», ані як «Піонерську кімнату», просто Йоан З Вами, але вони були разом. Вони відчували динаміку, потрапляли в долі. Вони були групою. Перед своїм виходом Міша Король з обома бек-вокалістками та гітаристом обійнялися в колі, позуючи хлопцю з фотоапаратом. Ніби вони були групою. Аж ніяк — справжнім гуртом сьогодні були інші люди. Точніше так — стали гуртом. 

Натовп не знав слова «біс» і вимагав «ще, ще». Повторювати «Гуллівера» Ваня не наважився — можна було зіпсувати враження, втративши