Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— Правильно, — підхопив ініціативу Трушин. — І названіє хуйовоє. Какіє Гуллівери? Нахуя еті Гуллівери? У нас в армії бил одін длінний, тоже звалі Гуллівером і дядєй Стьопой. Додік мєтра два, а піцурка вообщє смєшная і… 

— Так, — перервав його Ваня. — В пісні буде Гуллівер. І вона називатиметься «Гуллівер», поки я не вирішу змінити назву. Все! 

— Ну посмотрім, — Гєна лишив за собою останнє слово й наказав усім йти до гримерної. За наметом Партії регіонів стояло кілька подвійних «старвагенів», і Трушин з досвіду забронював найближчий до сцени. Тут нема що говорити: коли молодець, тоді молодець. 

У відчинених дверях стовбичила якась жінка, вона віддала Гєні ключа, сказала, що поставила водичку, цукерки й печиво на стіл, що каву робитимуть дівчата в наметі, й одразу жваво чухнула. 

— Стой, — зупинив жіночку Трушин, він уже піднявся сходами й встиг роздивитися райдер. — А «ренклода» нєт? 

— Нема, — знизала плечима жінка й швидко побігла до наступного «вагена», поки імпресаріо не спитав у неї щось іще. 

Хлопці втислися до маленької кімнатки й притулили інструменти до стіни. Директор рився в райдері: 

— В натурє, нєт, — покривився він, визнаючи відсутність своїх улюблених цукерок. Потім дістав чайні пакети, роздивився: 

— Сікєля какіє-то. 

Підійшов до дверей та радісно повідомив: 

— Зато душ єсть! Можно шпілі-вілі тут. 

— Нє получітся, — відізвався Лютий. — Оксана Вадимівна не поміститься. 

Від цього жарту Дімон засміявся десь вп’ятеро гучніше, ніж завжди, впав на крихітний диванчик й ляснув себе по колінах: 

— Воу-воу-воу, — типу, «тихіше-тихіше, не жартуйте так вдало, бо я не витримаю». 

Гєна примружено вдивився в піаніста: 

— Єсть групи, — сказав він тихо й злісно, — в которих клавішнік уже нє нужен. На студіі пропісивают всьо, і барабанщік запускаєт всю секвєнцію уже с йонікой. 

Погроза була чіткою. Лютий усміхнувся у відповідь, але вже не так впевнено, як зазвичай: 

— А бєз воділи нє боїшься остаться? — спитав він, повернувся до Гєни спиною і відкрив пляшку води. 

Ваня відчув, що йому тут тісно. Він спустився сходами й вирушив до намету, де дві дівчинки наливали воду до великого термопота. 

— Почекайте, — сказала одна з них. — Зараз закипить і будем вже бадяжить. 

Бронзовий Голос хитнув головою — мовляв, зрозумів, — й роздивився навколо. Балет тягнув баули з костюмами до сусіднього «старвагена», а цигани збиралися біля сценічних сходів. 

— Та дє, блядь, Міша? — роздратовано спитав той, що вдивлявся у Ванін чохол. Біля його ноги стояв кофр під акустику, тож помилки бути не могло, — він теж гітарист. 

— Міша імпасибл, — вдало пожартувала струнка дівчина в легінсах. — Дє-то уже накурілся, шо паук, лєжит в автобусє, пузирі пускаєт. 

Ось тобі і Король, ось тобі і халява. На вузький майданчик заїхала ще одна машина — білий «паджеро» з номерами «Черный». За кермом був циган у чорних окулярах, поруч з ним іще один. Якийсь табір. «Паджерик» притиснувся до «тойоти» організатора (це був «круізер») й зупинився. 

— А це хто? — тихенько спитала дівчина в напарниці. Та подивилася на машину й відповіла: 

— Це Пєтя Чорний і Вася Жадан. Теж пєвци. 

Жадан… Ваня подивився на прибульців, і горло стиснула гірка здогадка: Жадан. Тільки не Сергій. Отже, і «Собак у космосі» не буде. Директор збрехав йому, удаючи непоінформованість. Збрехав, щоби підопічний не питав про патріотичність заходу. Купив його. Купив, як дитину. І за це імпресаріо мав відповісти. Терміново. 

Ваня вирушив до свого «вагена», стиснувши губи. В голові стугоніло: «Ну Трушин, ну падло». 

— Ей, — гукнули його позаду. То була дівчина з намету. — А кофє? 

— Я потім підійду, — відповів Ваня, намагаючись прибрати з голосу метал, але вийшло все одно сердито. Шкода дівчат, вони тут ні до чого. Та й всі ні до чого, окрім хитромудрого Геннадія Сергійовича Трушина. 

Імпресаріо наминав печиво так жваво, ніби щойно не було обіду з шашликами та горілкою. 

— Гєна, — почав одразу Бронзовий Голос. Він вирішив нічого в собі не приборкувати. — Ти що казав: «Жадан твій буде, нормальний фестиваль»? 

Трушин застиг із печивом у руці. Він дивився на підопічного, який гупнув дверима й навис над столом. 

— А Жадан тут ніхєра не Сергій. Тут Вася Жадан. І намет Партії регіонів. Як ти це поясниш? 

— Я? 

— Ти. 

— Я поясню ето, Ванєчка, так. Оксана сказала, шо будєт балєт, ми, Міша Король, шо-то із Черкас і Жадан. За шо купіл — за то продал. 

— От іменно, шо продав. 

Трушин вже оговтався, тому поклав печиво до рота, удаючи спокій та переконаність у своїй правоті. Ну Жадан і Жадан. Які до нього питання? 

— Ти мене наїбав, — сумно підбив підсумки Ваня. — Втемну наїбав. 

— Нєт, Телесик, — розвів руками директор. 

Всі навколо мовчали. Це був поєдинок двох. Танець. 

— Мнє назвалі артістов, я тєбє пєрєсказал. 

— Ага. Тільки ім’я по дорозі десь забув. Загубив. Я… 

— А я счітаю, что я всьо правільно сдєлал. Прєдоплата ж прігоділась? 

На це відповісти було нічим — так, грошей немає, із банку не сьогодні-завтра зайдуть спитати, що собі думає Майборода Іван Едуардович тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року, а на передплату він купив їжу для родини. Й досі не віддав Гєні за хату. Але. Але. Але. Його скривдила майже рідна людина, від якої він не мав таємниць. Втемну. Як дитину. Як Мар’яна, коли малий починає плакати, удає, ніби за вікном пролетіло щось велике й треба бігти дивитися, що таке воно було. 

— Ти погодився, мене обманув, щоби я не залупався про політику, про тих, хто тут замовник. 

— Я сдєлал так, шоб у нас била работа. І шоб ти нє дєлал горло, как тогда, лєтом. 

— Це ти про Мєдвєдчука? 

— Про Мєдведчука. І нє только. Хто под Полтавой кіпішил, шо нє вийдєт на сцену, потому шо, тіпа, нє такой дєпутат спонсор? А оні, Ванєчка, всє одінаковиє. Оні потом сідят вмєстє і ржут с вас, со свідомих і нєсвідомих. Бухают вмєстє і ржут с вас. 

На це треба