Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Стентону залишалося лише сподіватися, що лідерам СДП вистачило здорового глузду розійтися зі свого офісу по домівках.

Чи, якщо вже на те пішло, лідеру. А якщо ще точніше, то лідерці. Бо у ґвалті й шумі навколо Стентон щораз частіше чув одне ім’я: воно, таке враження, просто притягувало до себе загальну ненависть. Ім’я, яке — вечірні газети дуже постаралися — було того вечора в усіх на вустах.

Роза Люксембург.

Героїня-кумир Бернадет.

Знаменита соціалістка, яка колись стане засновницею Німецької комуністичної партії і загине від рук членів якогось парамілітарного загону смерті.

Принаймні такий кінець спіткав Люксембург у попередній часовій петлі.

Де ж тут угадати, як складеться її доля цього разу?

Та поки що нічого доброго для неї на обрії не вимальовувалося.

Схоже, сама думка про Розу Люксембург доводила юрбу мало не до сказу. Така ненависть пояснювалася кількома причинами. Насамперед то була абсолютно безкомпромісна і надзвичайно красномовна соціалістка. Далі: не справжня німкеня, а натуралізована, по суті, брудна чужинка — правдоподібно, з Польщі, не інакше. Ще далі: жінка. А насамкінець — найгірше: вона була єврейського походження.

От про це Стентон не подумав.

Не подумав, що звинуватять у всьому євреїв.

А чому ні? Їм же в тогочасній Європі клали на карб геть усе. Відколи Карл Маркс уперше закликав робітників усього світу єднатися, євреїв звинувачували у тому, що за міжнародним соціалістичним рухом стоять саме вони (по той бік барикад їм, правда, закидали, що саме вони стоять за міжнародним капіталізмом). Так уже повелося з незапам’ятних часів: варто було здійнятися в Європі хвилі ненависті, як вигрібали, само собою, євреї. Тож насправді й не дивно, що багато хто в натовпі звинувачував у смерті свого імператора вже не Люксембург-соціалістку, а Люксембург-єврейку.

Справді, про це Стентон таки не подумав. Цікаво, а МакКласкі та решта хроноситів подумали? Чи їм було начхати?

Занепокоєння, яке проймало Стентона раніше, тепер змінилося на відчуття свинцевої важкості у шлунку; від тривоги його вже мало не нудило, але позбутися її він не міг, як не намагався переконати себе, що це ж, мовляв, лише на одну ніч. Просто люди на вулицях приголомшені й засмучені. Звісно, зараз усе розвивається за сценарієм гіршим, ніж він сподівався, але це мине.

Стентон віддався на волю натовпу, який усе більше перетворювався на роз’юшене збіговисько — сумнівів тут уже не було. Він відчував, як на плечі йому тисне всією своєю ваготою історія. Нова історія. Історія у процесі творення.

Попереду замерехтіло вогнище.

Вогнище на вулиці, не дуже й велике — звичайна жарівня, над якою спрагло лизали повітря жовті й помаранчеві язички полум’я, але у Стентона від цього видовища тенькнуло в грудях. Нічний Берлін, розлючений натовп, вогнища. Миготливі тіні на бруківці. Підноситься у повітря і, підхоплений вітром, стелиться сивими пасмами у напрямку річки Шпреє дим. Усе це він уже бачив. Не на власні очі, ясна річ, а у незліченних документальних фільмах та випусках старої кінохроніки. Образи, намертво вкарбовані у колективну пам’ять його двадцятого століття. Колись їх умить впізнавали сотні мільйонів, тепер — тільки він один.

Палили листівки. Стентон бачив, як вони чорніли, скручувалися і перетворювалися на попіл, поглинуті жовтогарячим полум’ям, що витанцьовувало у нічному повітрі. Спершу йому навіть здалося, наче то горять його листівки, але цього просто не могло бути. Їх же було лише дві-три сотні, кілька годин тому, в іншій частині міста. Він вихопив одну з вогню і погасив, чорну від сажі, оторочену з одного боку розжеврілими іскрами; текст вкривала кіптява, але читати це майже не заважало. Виявилося, що то відозва соціал-демократів. Вони, либонь, зметикували, куди дме вітер і до чого можуть призвести чутки, які циркулювали у натовпі, а тому поквапилися заявити про своє обурення вбивством і висловити вірність короні.

У листівці писало:

Співгромадяни, берлінці!

Вбивство нашого любого володаря — це злочин проти всіх німців!

Ми, члени соціал-демократичної партії, у цю важку годину єднаємося з усією нацією у засудженні цього мерзенного злочину!

Хай живе кайзер Вільгельм III!

Либонь, запевнення у відданості старшому синові загиблого імператора далося цим поміркованим, ліберальним парламентарям дуже нелегко. Молодий Віллі був добре знаний загалу як марнотратник, невіглас і нестримний бабій, а його потяг до розкішного життя особливо дратував тих, хто, як‑от автори цієї листівки, ратував за соціальну рівність. Та попри це лідери СДП поквапилися сповістити світові, що їхня партія стоїть на боці нового імператора. Видно, настрої у місті нагнали їм страху таки добряче.

Однак на студентів, які заполонили вулицю, це особливого враження не справило. Слухати, як підступні солодкомовні соціалісти, потерпаючи за своє життя, розсипаються облудними словами, вони не бажали. Потребували помсти, і через таку дрібницю, як непричетність потенційної жертви до злочину, відмовлятися від неї не збиралися. Тому вкинули листівки у вогонь і подалися далі.

Невдовзі їм трапився на дорозі чоловік у робітничому кашкеті, який роздавав такі самі листівки. Стентон стояв і дивився, як бідолаху стягнули з тротуару в саму гущу натовпу і збили з ніг.

— Це ваша робота! — кричали молодики, а в діло тим часом пішли вже й черевики. — Ваша — соціалістів і євреїв!

Стентон роздумував, чи не втрутитися, і навіть стиснув уже в кишені руків’я пістолета. Проте так нічого й не зробив, бо й справді не зумів би нічим тут зарадити. Це божевілля просто мало котитися своїм шляхом.

Коли юрба, що налічувала осіб триста, дісталася до штаб-квартири соціал-демократів, виявилося, що під будинком уже зібралося люду аж ніяк не менше. Знервовані партійці підготувалися заздалегідь: спорудили поміст для промовців, а зверху почепили наспіх накреслений транспарант, на якому були лише три слова: «Відданість німецькій короні».

Стентон бачив, що вони налякані. Зазвичай їхні транспаранти вимагали восьмигодинного робочого дня, встановлення прожиткового мінімуму та відшкодування за отримані на роботі травми. Нині ж вони квапилися запевнити цілий світ, що нічого не прагнуть більше, ніж жити під владою п’яниці та сексуального маніяка.

На помості стояло кілька серйозних на вигляд бороданів, один намагався щось сказати, розмахував, закликаючи до тиші, руками, та навіть його товариші навряд чи могли розібрати бодай слово, хоч і стояли поруч, — так завивала й галайкала юрба. Перед помостом вишикувалися шерегом прихильники партії; намагаючись захистити своїх лідерів, вони стояли пліч-о-пліч, зчепившись ліктями. То були міцні чоловіки, робітники з рішучими обличчями,