Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни, що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги. Понад роздутим животом здійнялися шумні й потривожені мухи. Оце й усе.

— Ну й похуй, — сказала Джессі.

Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдалося переступити через чоловіка, але ліва опустилася прямісінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.

— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і облишила труп, не вділивши й погляду.

Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.

Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені мухи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність. Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало часу на це.

32

Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування. У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кімнаті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скори­гувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила — опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією вагою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна, що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть, доречнішим словом на позначення цього стану буде затьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну розгублену мить вона була переконана, що час зненацька шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор, ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан, аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а морською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість. Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншого чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.

Дежавю залило її, наче дивна вода.

«О Господи, що це таке?» — подумала вона, але відповіді не було, лише знову той бентежний образ, про який вона й не згадувала, відколи в день затемнення повернулася в завішену простирадлами спальню, щоб переодягнутися: худа жінка в кáпоті, з темним волоссям, зібраним у ґульку, а поруч — купка білої тканини.

«Воу, — подумала Джессі, стискаючи стовпчик ліжка побатованою правицею й відчайдушно намагаючись не впасти. — Тримайся, Джессі, просто тримайся. Не зважай на ту жінку, не зважай на запах, не зважай на темряву. Тримайся, і темрява відійде».

Вона трималась, і темрява відійшла. Образ кістлявої жінки, що стоїть навколішках біля комбінації й дивиться на пробиту в старих дошках дірку, зник першим, а далі зблякла й темрява. У спальні знову посвітлішало, і вона поступово повернула собі осінню барву п’ятої вечора. Джессі побачила, як у променях, що тягнуться з вікон із боку озера, танцюють порошинки, побачила тіні власних ніг, витягнуті на підлозі. На колінах тіні ламались, і решта підіймалася стіною. Темрява відступила, проте залишила високе й приємне дзижчання у вухах. Глянувши на власні стопи, вона побачила, що вони також у крові. Вона ходила в ній, залишала в ній сліди.

«Джессі, у тебе спливає час».

Вона знала.

Джессі знов опустила груди на узголів’я. Цього разу зрушити ліжко було важче, але зрештою вдалося. За дві хвилини вона стояла біля комода, на який так довго й безнадійно дивилася з іншого боку кімнати. Кутики губ сіпнулися в ледь помітній сухій усмішці. «Я ніби все життя мрія­ла побачити чорні піски Кони й не можу повірити, що нарешті стою на них, — подумала вона. — Здається, ніби це просто ще один сон, лише трішки реальніший, ніж більшість, бо в ньому чухається ніс».

Ніс не чухався, але Джессі дивилася на зім’яту змію Джералдової краватки, яка так і була зав’язана у вузол. Останнє — це така деталь, якою не можуть похвалитися навіть найреалістичніші сни. Біля червоної краватки лежали два ключики з круглою шийкою, цілком однакові. Ключі від наручників.

Джессі підняла праву руку й критичним поглядом роздивилася її. Мізинець і підмізинний палець продовжували мляво висіти. Вона на мить задумалася, якої шкоди завдала нервам долоні, але відкинула цю думку. Пізніше це, може, і буде важливо, як і певні інші речі, що їх вона відкинула на час цього виснажливого проходу по полю в четвертій чверті, — але наразі ушкодження нервів правої долоні було для неї не важливішим, ніж ціна на ф’ючерси свинячої підчеревини в Омасі. Важливим наразі було те, що три інші пальці тієї руки ще реагують на мозкові імпульси. Трохи трусяться, ніби від шоку через раптову втрату сусідів усього свого життя, але все одно реагують.

Джессі нахилила голову й заговорила до них:

— Припиніть. Потім, як захочете, можете труситися скільки вам завгодно як скажені, але зараз допоможіть мені. Мусите допомогти.

Так. Тому що думка про те, що вона впустить ключі або скине їх із комода після того, як зайшла так далеко… вона була немислима. Джессі втупилася собі в пальці. Тремтіти до кінця вони не припинили, але поки вона дивилася, їхній тремор стих до ледь видимого бриніння.

— Окей, — м’яко промовила вона. — Не знаю, чи досить цього, але зараз перевіримо.

Принаймні ключі однакові, що дає їй дві спроби. Їй зовсім не здалося дивним, що Джералд приніс обидва. Його важко було б назвати неметодичним. Як він частенько говорив, планування з урахуванням імовірностей — ось різниця між тим, щоб робити щось добре і робити це чудово. Єдина ймовірність, якої він цього разу не врахував, — серцевий напад і удар, який його і спровокував. У результаті Джералд виявився ні добрим, ні чудовим, а просто мертвим.

— Пса нагодував, — буркнула Джессі, знову без поняття, що говорить уголос. — Колись Джералд успіх мав, та зрештою лиш пса нагодував. Правильно, Рут? Періжечку, правильно?

Джессі взяла кінчиками великого й указівного пальців розпеченої долоні один із ключиків (коли вона торкнулася металу, з’явилося відчуття, що все це просто сон), підняла його, роздивилася, тоді глянула на наручник, що охоплював лівий зап’ясток. Замок був дірочкою, вибитою збоку. Джессі він здався дверним замком заднього виходу в маєтку багатіїв. Щоб відімкнути, потрібно просто вставити порожнє дуло ключа в замок, доки не клацне, а тоді повернути його.

Вона опустила ключ у бік замка, але перш ніж запхала шийку, у голові прокотилася ще одна хвиля того особливого затьмаморочення. Джессі хитнулася на ногах і знову згадала Карла Валленду. Рука знову задрижала.

— Припини! — люто ревнула вона й відчайдушно тицьнула ключем у замок. — Прип…

Ключ промахнувся, влетів у сталь поруч із замком і прокрутився в лискучих від крові пальцях. Джессі ще якусь секунду втримувала його, а тоді ключ