Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

більше. Зенек помер, у нього не було ні жінки, ні дітей, тож кого я маю запитати?

– Дякую, Лєху, – з усмішкою сказала Майя.

– Заспокойся, Маєчко, це просто дурниці та легенди. Твій приятель шукає справжні, вагомі

поліцейські докази, а не якісь старі історії. Однак, вухо в мене чуйне, і я перепитаю, якщо щось виникне, я з

радістю повідомлю. Ну, а тепер на коня і за роботу.

Вони випили останню чарку, потім Лєху підвівся, поклав рюкзак на плечі і досить прихильно

попрощався з усіма, а потім попрямував до притулку.

– А як ви? – запитав Міхал. – Залишаєтесь на ніч? У мене одна кімната вільна, але спільна, і ліжка

скриплять страшенно. Занадто багато не шуміть.

– Відвали, довбень!

Майя вдарила його кулаком у плече, і той, звичайно ж, вдав, що йому дуже боляче.

– Тільки не по уколу, негідниця! – скрикнув він.

– Косма, не хвилюйся, — сказала йому дівчина. – Він з усіх сил шурина підшукує, ніби йому мало

друзів, щоб випивати. Сюди щодня хтось приходить і щось пропонує, ці наливки і самогон вже дали

метастази в його мозок від цирозу печінки.

– Мені потрібен не шурин, а тобі хлоп. І водія, бо тітка з косою кожного разу, коли ти сідаєш за

кермо, на чергування заступає.

– Ходімо, Космо, з цього недружнього місця. – Майя взяла хлопця за руку. – Квадроцикл знайдете

на парковці, – повідомила вона Міхалу, виходячи.

– Розслабся. Бережіть себе і до скорої зустрічі.

Вони попрощалися і попрямували назад. Спускалися сутінки і було трохи прохолодніше, але коротка

поїздка на чотириколісному мотоциклі залишилася приємною. Правда, Косма не міг цього сказати про

дорогу назад до Вників. Сам факт того, що дорога тепер вела вниз Єленєгурської котловини, прискорив

подорож. Пиво та журавлинний напій трохи притупили його почуття, але Косма вирішив, що це востаннє,

74

коли він подорожуватиме з Майєю в якості пасажира. Від завтрашнього дня він не торкатиметься алкоголю і

зможе спокійно виконувати почесну та безпечну роль водія.

Коли вони нарешті зупинилися перед будинком Ядвіги Валясяк у Вниках, Косма не міг повірити

своєму щастю. Їздити таким ось чином і не потрапити в аварію неможливо.

– Ми вижили! – весело цвірінькала дівчина.

– Хвалимо Господа, — сказав хлопець, глибоко вдихнувши.

– Ну, тоді поцілунок на добраніч.

Майя поцілувала його, а потім обійняла.

– Ти не зайдеш? - запитав він.

– Жартуєш? До старої Валясякової? Це пропагандистський рупор цього села. Моніторинг і "Фейсбук"

в одному флаконі.

– І? Ти чогось соромишся?

– Абсолютно ні, – дівчина погладила його по щоці. – Адже я, привела тебе до брата як першого

чоловічого партнера в своєму житті. Але мені довелося займатися коханням у тісній кімнаті нагорі з

цікавими сусідками за дверима я проходила ще в ліцеї. Нехай це залишиться радісним і соромним спогадом

з буремної юності.

– Може, завтра поговоримо десь в тихому містечку, так? Без пошуків зниклих священиків і

таємничих підвалів?

– Це той самий текст із серії "нам треба серйозно поговорити"?

– Щось схоже. Я не можу нічого тут навчитися, моє перебування не має ефекту. Якщо мій товариш із

поліції нічого не знайде, я думаю, мені доведеться повернутися.

– Ось у чому річ. – усміхнулася Майя. – Тоді нам точно потрібно поговорити. Обіцяю, ми поговоримо

завтра. Закінчив розмітку цвинтаря, завтра маю весь день. Ми можемо піти на вечерю та поговорити про

наше спільне майбутнє.

– Ти не знущаєшся з мене?

– Не смію. – Вона знову поцілувала його. – А тепер повертайся до своїх помешкань і займися

деякими відрахуваннями або тим, що ви, поліцейські, робите. Я віднесу покупки мамі. До побачення!

Він вийшов з машини і зайшов до будинку. Господиня віддалася своєму незмінному ритуалу

вечорами дивитися телевізор. Він тихо проминув її кімнату й пішов до своєї. Йому дуже подобалася

Валасякова, як вона піклувалася про Рубенса, її чесність і щирість. Навіть якби вона трішки чіткіше розповіла

про ситуацію в селі, він би не заперечував. Він хотів би мати таку бабусю.

Дорогою взяв із холодильника пиво, зайшов до кімнати й, важко зітхнувши, сів на ліжко. Його

шлунок був такий переповнений після вечірнього застілля, що він не міг вмістити пива. Він ризикнув. Він

увімкнув ноутбук і поклав його собі на коліна. Поштова скринька була порожня. Блін. Схопив телефон, треба

друзів прогнати.

Спочатку подзвонив Синиці. Шість довгих гудків нервували його дедалі більше. Нарешті мій друг

підхопив.

– На віки віків, амінь, — привітав він бадьорим голосом.

– Ви починаєте з прощання? – запитав він з полегшенням, що встиг подзвонити.

– А