Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Зорбас оскаженів. Він так торохнув кулаком у стіну, що каністри озвалися громом.

— Я, ось цей самий,— загорлав він,— і не кажи мені такого, я вишив власним волоссям Аю Софію й носив її з собою, почепивши на шию, як талісман, біля серця. Ось дивись, оцими ручиськами вишив, оцим ось волоссям, воно тоді було чорне, як воронове крило. Гасав з Павлосом Меласом, я, ось оцей самий, по македонських бескеттях — сміливець, богатир отакенний, звір, обвішаний пряжками, фляжками, талісманами, ланцюжками, патронташами, пістолями. Я весь був у залізі й сріблі, в заклепках і цвяхах. Коли я йшов, то стояв гуркіт, ніби від кавалерії. Ось подивись отут, отут, отут... Подивись!

Він задер сорочку й спустив штани.

— Піднеси-но сюди лампу!

Я підійшов до нього з лампою. Світло впало на худе дрябле тіло: глибокі рубці — сліди від куль, не тіло — решето.

— А тепер глянь і сюди!

Перевернувшись на живіт, він показав мені спину.

— Бачиш, ззаду хоча б тобі один рубець... Зрозумів? А тепер забери лампу геть!

Зорбас натяг штани й сорочку, сів на ліжку.

— Глупство! — люто ревнув він.— Сором! Та коли ж це вже людина стане людиною? Носимо штани, комірці, капелюхи, а все одно ми й досі мули, вовки, лисиці, свині. Ми, кажуть, маємо образ і подобу божу! Хто? Ми? Тьху на наші морди!

У пам’яті Зорбаса спливали страшні спогади, він скаженів щодалі дужче й цідив щось нерозбірливе крізь свої розхитані дупласті зуби, аж раптом скочив на ноги, схопив глек з водою й припав до нього. Вода остудила його, він трохи вгамувався.

— До мене тільки доторкнись, як з мене одразу стогін — я весь у ранах. То що ж ти взявся мене клювати за жінок? Я, коли зрозумів, що вже став справжнім чоловіком, то навіть не озирався на них. А якщо й озирався, то доторкався до них лише на мить, одним скоком, як ото півень, і зразу йшов геть. «Смердючі куниці,— казав я собі,— смердючі попаді, хочуть випити з мене силу, бодай вони пропали!»

Так ото взяв я рушницю — і в путь! Пішов у партизани, став комітаджі. Якось уже в сутінках пробрався в болгарське село і сховався в одній стайні. Якраз на обійсті місцевого попа, лютого кровопивці-комітаджі. Ночами він скидав рясу, перевдягався на чабана, брав зброю й шастав по грецьких селах, а вранці, удосвіта, повертався назад, обмивав із себе грязюку та кров, і йшов на утреню. Саме тими днями було вбито одного грецького вчителя, просто в ліжку, сонного. Отож увійшов я в попову стайню, чекаю. Ліг долілиць на гній, за парою волів, і чекаю. Коли це пізно ввечері й піп заходить порати худобу; стрибнув я на нього й зарізав, як вівцю. Відрізав йому вуха й забрав собі — я, бачиш, збирав колекцію болгарських вух. Узяв вуха та й пішов.

За кілька днів подався я знову в те саме село просто опівдні — прикинувся мандрівним торговцем, зброю залишив на горі; хотів у селі купити хліба, солі та царухи[47] для хлопців. Коли це біля одного будинку побачив п’ятеро одягнених у чорне босих дітлахів. Вони тримали одне одного за руки й жебрали. Троє дівчаток і двоє хлопчиків; найстаршому було, мабуть, років з десять, а найменше, зовсім немовля, сиділо на руках у більшої дівчинки, вона його цілувала й пестила, щоб не плакало.

Мабуть, боже просвітлення на мене найшло, чи що, але я підступив до них:

«Чиї ви будете, дітки?» — питаю їх по-болгарському.

Більший хлопчик підвів голівку й відповідає:

«Попа, якого зарізали позавчора».

Мені потемніло в очах, земля закрутилась, як млинове коло. Обперся я об стіну, земля зупинилась.

«Підійдіть-но до мене, дітки»,— кажу їм.

Вийняв я із свого пояса капшук, повний турецьких лір та меджідіє, став на коліна й висипав їх додолу.

«Ось, беріть,— кричу,— беріть! Беріть!»

Діти попадали на землю й почали збирати рученятами меджідіє та ліри.

«Це вам, вам! — кричу,— беріть їх».

Віддав їм і кошика з товаром.

«Усе це ваше, забирайте!»

І одразу наліг на ноги. Вибіг із села, розстебнув сорочку, дістав Святу Софію, яку сам вишив, подер її, викинув і знову бігом... бігом... Та й досі біжу!

Спершись на стіну, Зорбас глянув на мене:

— Ось так я врятувався.

— Врятувався від вітчизни?

— Так, від вітчизни,— відповів Зорбас спокійним твердим голосом. І невдовзі додав: — Врятувався від вітчизни, врятувався від попів, врятувався від грошей. Відсіюю. Щодалі більше відсіюю, і мені легшає. Як це тобі пояснити? Звільняюся, стаю людиною.

Очі Зорбасові світилися, широкий рот задоволено сміявся. По недовгій мовчанці він знову розпалився: серце його бурхало через край, він не міг себе перебороти:

— Колись я ділив людей на турків, болгарів і греків. І таке я витворяв за вітчизну, хазяїне, що в тебе волосся стане дибки. Різав, крав, палив села, безчестив жінок, винищував родини... А чому? А тому, що вони, мовляв, болгари або турки. «У-у, бодай ти здох, тварюко,— часто кажу я собі,— бодай тебе земля проковтнула, бандюго!» Дійшов, бач, розуму. Тепер дивлюсь на людей і думаю: «Оце добрий чоловік, а оце поганий». І не має значення, болгарин він чи грек. Мені все одно. Добрий він чи поганий — я лише про це питав. І що більше старію — клянуся хлібом! — то, здається, вже й про це перестаю питати. Ну, справді, не в тім річ, добра людина чи ні. Всіх їх мені шкода, серце моє розривається, хоч я й прикидаюся, що мене нічим не діймеш. Дивись, кажу, ось і цей бідар їсть, п’є, любить, боїться, і він має свого бога та свого диявола, він теж спустить дух і лежатиме в землі, як колода, і його теж з’їдять черв’яки... Ех, бідолаха! Всі ми брати... М’ясо для черви!

А якщо то жінка — о! — тоді мене просто сльози душать. Ти, хазяїне, раз у раз береш мене на глузи за те, що я люблю жінок, але ж як їх не любити, га? Цих слабких створінь, які не розуміють, що з ними робиться, які відкривають усі свої дверцята й віддаються, ледве доторкнешся до їхніх грудей?

Пішов був я в болгарське село. І один падлюшний грек, староста, продав мене. Будинок, де я