Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Мовби відчувши, що близиться відповідальний момент, Еллі ненадовго прийшла до тями. Це пробудження не було повноцінним, вона бачила й чула інших, однак залишатися при свідомості було вкрай важко.

– Ми вже майже на фінішній прямій, потерпи ще трохи, – прошепотів Інґвар, коли знову взяв нерухоме дівоче тіло на руки.

Життєві сили стрімко покидали його. Холодна виняткова врода принцеси з кожною миттю, мовби вицвітала, тьмяніла – невблаганно згасала, як вогонь під тиском вітру. А душа поступово наближалася до межі – тієї, за якою зникали всі негаразди й відходили у вічність історії, нездійснені мрії й несправджені сподівання. Лорд вдивлявся в обличчя дівчини й уперше за останнє століття відчував себе як ніколи слабким і нікчемним, неспроможним контролювати ситуацію – і це неабияк допікало.

– Зараз може бути боляче, – попередив Хродґейр, а тоді вколов кінчиком кинджала вказівний палець Корнелії.

На місці порізу швидко скупчилась у капельку багряна рідина. Вона повільно скотилась убік і зірвалась у короткий політ, щоб за мить розбитися об холодне камінне дно.

Перші кілька секунд зовсім нічого не відбувалося. Повітря буквально дзвеніло від напруження, надія межувала з відчаєм, який особливо сильно зводив з розуму Інґвара, бо саме цей чоловік, як ніхто інший, відчував, як стрімко життя покидає тендітне тільце, яке він тримав у своїх руках, направду боячись самим лише доторком завдати йому болю чи ще більшої кривди.

– Ну ж бо, кляті ви боги! – нетерпляче процідив крізь зуби лорд.

І, мовби за його велінням, посеред арки спалахнула іскра. Потім ще одна і ще… аж доки ці іскри не розрослись у маленькі блискавки, від яких простір на місці порталу почав тріскати. За чверть хвилини арка спалахнула блакитно-синім сяйвом – та так різко і яскраво, що Інґвар зажмурився, а всі інші мимоволі позадкували.

– Так гарно, – видихнула зачаровано Еллі.

У її захопленому погляді відбилося ясне магічне сяйво – і Хродґейру здалося, мовби тонкі дівочі райдужки й самі засвітилися. А, може, так воно й було: магія в її крові не могла не відчути тієї стародавньої могутньої енергії, яку випромінював портал. І не лише він: кожен клаптик території, на якій простягалися гори, боги колись благословили власною неосяжною силою. Враховуючи, що венами Корнелії текла кров самого Рода, тутешній магічний фон просто не міг її не впізнати, як і її тіло не могло не зреагувати на чистий ефір – те, що заведено кликати п’ятою стихією, те, що заведено вважати магією.

Оновлення 21.06.

– Ходімо! – наказав лорд – і першим зник у блакитно-синій поволоці.

Далі проявив сміливість Утред, за ним – Кора з Метліном, останніми ж увійшли бойові маги. Жоден із них не знав, чого варто чекати по той бік порталу, однак кожен усвідомлював, що тут і зараз ризикує власним життям. Хтось робив це з вірності лорду й бажання допомогти принцесі, а хтось тому, що знав найбільшу таємницю Інґвара Хродґейра. Таємницю, яка коштувала не одного життя, а проте гідна була цих життів. Усіх до останнього.

Щойно загін ступив на землі імператорів – портал замкнувся.

– От і все! Шляху назад немає, – прокоментував невесело Ірвіс.

– Утреде! – лорд поглянув на приятеля, мовчазно натякаючи, що гаяти час небезпечно.

Чоловік кивнув, тоді зіскочив зі свого коня й відбіг якомога далі, щоб у своїй другій формі, бува, не зачепити когось ненароком.

Через мить у небо злинув величезний темно-синій дракон, чиї розкішні широкі крила на кілька секунд затьмарили собою сонце, пустивши важку тінь на землю, рясно порослу зеленню.

– Температура тут приємніша, – резонно завважив Арсен, скинувши з себе теплий плащ і послабивши біля шиї застібку куртки, а під нею – зав’язку щільної сорочки.

Утред тим часом важко приземлився поблизу, схиливши ліве крило так, щоб Інґвар зміг на нього зійти.

– Йому ж не боляче? – поцікавився Метлін, кинувши погляд на Волкона як на найстаршого після лорда і його правиці й, відповідно, розумнішого за молоде покоління.

– Гадаю, що ні, – відказав той, зосереджено спостерігаючи за Хродґейром.

– Прикривайте нас із землі! Перед Долиною Духів спішуйте коней: далі вам не можна, – наказав останній своєму загону, вже сидячи верхи на драконові, а тоді звернувся до Утреда: – Лети над стежкою, щоб вони не втратили нас із поля зору.

Дракон видихнув тихе коротке гарчання й швидким помахом крил знову здійняв себе в небо.

– Як ми зрозуміємо, що досягнули межі тієї Долини? – Арсен озвучив питання, яке, мабуть, цікавило кожного.

– Не знаю, зорієнтуємося по ситуації, – зітхнув Волкон і пришпорив коня.
Інші зробили те ж саме.

Землі самого серця Високого світу майже нічим не відрізнялися від земель інших континентів. На перший погляд, представники тутешньої флори й фауни являли собою звичайні середньостатистичні зразки організмів, однак вартувало хоч трошки заглибитись у світ природи, як назовні виринали справжні дивовижні речі, подекуди не осяжні людським розумом. Утім, на це в гостей із «зовнішнього» світу не було часу: вони намагалися встигнути врятувати одне маленьке життя, варте цього рятунку, як ніхто й ніколи.

Коні мчали, ледве поспіваючи за драконом. Проте невдовзі компанії довелося розділитися.

– За нами хвіст! – вигукнув озирнувшись Арсен, а за мить додав трохи нервово: – У прямому сенсі, друзі.

– Попереду теж щось є! – схвильовано попередила Кора.

Зіщулившись, вона намагалася розгледіти, що то таке дивне рухається в їх бік.

– Змії? – здивувався Метлін.

– Ні, полози, – поправив його похмуро Волкон, а тоді оголив свій меч. – Схоже, нам доведеться затриматися. Сподіватимемося Інґвар з Утредом встигнуть.

***

Лорд скосив погляд на землю й помітив, як у межах стежки його загін оточили полози. Ті змієподібні велетні століттями охороняють цей бік Тіньових гір від незваних гостей, однак сягнути простору неба, на щастя не здатні. На відміну від гарпій – вони другий рубіж охорони. І якщо полози вже на місці, то і їх крилаті сестри незабаром з’являться.