Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Добре, добре… говорилося вже.

— Ні! — Зориця відсунулася. — Присягни, що без мене не втечеш. Тому… тому що я… якщо ти мене кинеш… я не житиму… Я руки на себе накладу!

— Тю, дурна… — притягнув я дружину, намагаючись поцілувати, але вона відхилилася, вимогливо дивлячись у вічі.

— Присягай.

— Так, клянусь, клянусь… Раз вже звела доля нас, то чого вже тепер…

Поцілунок був довгий, солодкий, багатообіцяючий... і якби не думка про перехід, що засіла в голові, як цвях, обід швидше за все закінчився б десертом. Але чоловіки так влаштовані, що з повною віддачею двома справами одночасно займатися не можуть. А абияк, поспіхом… ну, не з власною дружиною ж? Тож я, трохи згодом, м'яко відсторонився.

— Стривай… до ночі вже недалеко. І якщо милуватися можна і при світлі зірок, то перехід у темряві шукати буде трохи незручно.

Зориця, хоч і зітхнула, але сперечатися не стала... Тим самим ще раз довівши, що з дружиною мені пощастило.

Вода і справді до цього часу зовсім очистилася, тож можна було навіть піщинки на дні рахувати. На мілководді… А от посередині озера, де явно було глибше, ніж у мій зріст, все складніше. Блукаючи до пояса, я старанно вдивлявся в глибину, але щось певне роздивитися так і не зміг.

— Не виходить… — озвучив результат пошуків Зориці, яка слухняно чекала на березі. — Схоже, таки доведеться навпомацки…

— Навіть не думай! — одразу ж зробила жінка крок у воду.

— Ні-ні… — заспокоїв я її. — Не зараз… Та й не сьогодні вже, мабуть. Якщо ризикувати, то треба підготуватися. Взяти із собою все необхідне. Тебе на плечі…

— А якщо жердиною?

— Тобто? — перепитав машинально. — Гм... Ну, я ж казав — розумниця. Звичайно ж, жердиною. Трясця, сам не міг зметикувати.

Я швидко вибрався з озера, підхопив сокирку і рушив до узлісся, виглядаючи більш-менш відповідне деревце. Щоб і не надто важке… хоча, у воді все набагато легше і досить довге.

Знайшов, зрубав. Абияк очистив від зайвих гілок. Мені не на виставку... І повернувся назад.

Візуально я вже визначив кілька найбільш підходящих місць. Вода там не стояла дзеркалом, був помітний деякий рух. Але, зрозуміти, ключі там б'ють чи перехід можна було лише методом тику. Чим я і зайнявся.

Перше місце мене проігнорувало. Потикав, потикав і пішов далі. Друга ділянка теж була непорушною. Натомість третє місце порадувало. Та так, що я аж відстрибнув — з несподіванки і про всяк випадок.

Щойно я спробував тицьнути жердиною у дно, як невидима сила буквально вирвала її з моїх рук. Та ще й з такою силою, що шкіру на долонях обпалило. Мов величезна рибина на гачок попалася. А потім жердина просто зникла.

— Твою дивізію… — пробурмотів я, водночас радісно і збуджено. — Є! Знайшов!

— Відійди подалі! — схвильовано закричала Зориця. — Раптом затягне!

— Так, так… Не шуми… — махнув заспокійливо, повертаючись до берега. — Чого кричиш даремно? Бачиш, що я виходжу. Я ж не ідіот... І пообіцяв.

Виліз із озера і став одягатися.

— Радий? — дуже серйозно спитала дружина.

— Ну що… результат є… не помилився… — потер я підборіддя, потім підійшов до дружини і пригорнув до себе. — Тепер треба подумати, зважити… І в будь-якому разі не сьогодні. І навіть не завтра. Нас же ніхто в шию не жене. Найголовніше що? Наявність вибору. Можливість... А використовувати її чи ні, і коли — це зовсім інша історія. Кидатися у вир згарячу точно не будемо. Поживемо тут трохи, відпочинемо від наших пригод. Принаймні поки припаси не закінчаться... А вже потім і вирішимо. Тому що в ці двері можна тільки ввійти... і куди вони нас приведуть — одному Творцю відомо...

Як же добре…

Ніч, як то кажуть, вдалася. Дах над головою, м'яка постіль… Зориця постаралася, набила матрац свіжим сіном. Красота... І все не похапцем, а не поспішаючи. Без побоювання, що хтось постукає у двері, і треба буде кудись бігти. Ховаючись чи наздоганяючи. Що ще потрібно для щастя?

Ранок також відповідав настрою.

Прокинувся від аромату свіжої випічки. Не розплющуючи очей, помацав ліжко поряд із собою і зрозумів, що в нашій родині лежень тільки я.

Зориця вже клопочеться біля кухні.

— Доброго ранку… Виспався? А я млинців вирішила спекти. На воді, правда. Ну, то не Комишанка. Де тут молока дістанеш?

— Та хоч на чому! Я такий голодний, що стільницю гризти готовий.

— Не треба стільниці, — засміялася дружина. — Вона нам ще стане в нагоді… — але ствердження в голосі не було. Скоріше запитання.

— Таки так… — підтвердив я, і Зориця, полегшено зітхнувши, знову повернулася до плити.

Розумію. Незважаючи на твердість рішення, видно, що дівчина, хоч і бравує, а все ж таки побоюється. Та я й сам... Адже нікому не відомо, що на нас чекає за проходом.

— Я ось що подумав… — злегка сполоснувши обличчя, сідаю до столу. — Давай, і справді поживемо тут. Принаймні до кінця літа. Місце тихе, гарне. Продукти теж є…