Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Відмившись від крові чудовиська і одягнувшись, я сидів за столом і з апетитом поглинав куховарську творчість Зориці. Думок було дуже багато, щоб звертати увагу на те, що саме я їм, але було смачно. Кажуть, що жінка здатна з нічого зробити три речі — салат, зачіску та скандал. Виявилося, що моя може ще й смачний обід приготувати. Ну а я, як і належить неотесаному і байдужому мужчині, жадібно поглинав його, хоч і з завидним апетитом, але зовсім відсторонено, без будь-яких емоцій.

— Про що задумався? — зауважила мій стан Зориця.

— Та ось, це чудовисько, ніяк з голови не йде...

— Угу… — погодилась дівчина. — Страшна тварюка. Тепер зрозуміло, куди мешканці цього будинку поділися. Адже воно їх усіх зжерло, так?

— Мабуть, — знизав я плечима. Чужі проблеми мене зараз найменше хвилювали. — Я думаю про інше.

— І про що ж? — Зориця підперла руками підборіддя, показуючи, як їй цікаві думки чоловіка.

— Про те, звідки воно тут узялося? — відповів я, відсуваючи спорожнілу миску.

— Мало звідки... Ще й не такі тварюки в лісі трапляються... Згадай бодай грабицю, від якої ти мене врятував. Або жархуна…

— У тому й річ, люба… — дівчина аж розцвіла вся. Проста душа. Зовсім ласкою і привітним словом не розпещена. — У тому й річ, що в лісі. А ця тварина без води довго жити не може. Розумієш?

— Ні, — хитнула головою дружина.

— Ну, дивись… Озерце зовсім крихітне. Народитися і вирости в ньому чудо-юдо не могло. Йому просто їжі для цього не вистачило б. А воно он яке величезне… Пара-трійка колишніх господарів будинку не береться до уваги. Маленьким воно б з дорослою людиною не впоралося, а щоб дорости до таких розмірів, треба багато і добре їсти. Значить, з усього виходить — воно звідкись прийшло.

— Значить так. Тобі видніше, — погодилася дівчина.

— Ось! А, звідки? Адже жодних інших водойм поблизу немає. А по тому струмочку, що з озера витікає, навіть не всяка рибина пропливе.

— Я не знаю…

— І я не знаю... А це важливо!

— Чому?

— Гм… Не здогадуєшся? Гаразд… Зайду з іншого боку. Скажи, звідки у ваш світ потрапляють усілякі чудовиська?

— Це всі знають. З Проходів…

— І-і? — простягнув я, намагаючись змусити дружину сформулювати відповідь, аби й самому переконатись у правильності своєї здогадки.

Зориця замовкла, посилено морщачи чоло. Потім у погляді промайнув здогад.

— Прохід! Десь неподалік має бути прохід, через який воно пройшло у наш світ. Так?

— Розумнице ж ти моя, — кивнув я. — Теж так думаю. І навіть більше… Якщо ця тварюка може жити тільки у воді… І вже точно не змогла б продертися крізь лісову хащу. Тим більше непомітно для людей, що тут жили. То прохід знаходиться у самому озері.

— Ух ти!

— Ух, не ух… — зітхнув я й потер підборіддя, — але такий варіант дає відповідь на всі запитання. І як воно сюди потрапило… одразу таке величезне, і чому його ніхто не помітив. А ще… додає купу інших думок. Настільки складних, що голова пухне.

— А ти поділися зі мною ними, Степанчику… — підсунулася ближче Зориця і поклала голову на плече. — І виговоришся, і придумаєш щось. Або я, раптом, пораджу чого. Сам же сказав, що я розумниця.

— Це так, — не відмовлявся я від своїх слів і обійняв дружину. — І розумниця, і красуня, і готуєш чудово... Гм... Що ж, давай, спробуємо. Як кажуть, один розум добре, а два чоботи пари. Тим більше, що яке б я рішення не ухвалив, воно тебе теж стосується.

Помовчав трохи, впорядковуючи думки.

— Ну, так… Ми навіщо з тобою йшли до Дикого Пальця?

— Щоби знайти прохід, яким можна спробувати потрапити на твою батьківщину.

— Певна річ, — кивнув я. — При цьому, не маючи жодної гарантії, що він перенесе нас саме туди, куди я хочу. Та й чи спрацює взагалі.

— Княжич казав…

— А він сам перевіряв? — відмахнувся я. — Хтось щось комусь сказав… Загалом, одні здогади. А якщо немає гарантії, то, чим той перехід кращий за цей? Тим більше, що до Дикого Пальця ще дертися лісами та байраками через пів світу, а цей — он… — кивнув я на віконце.

— Ти говориш так, ніби вже знайшов його, — резонно зауважила дружина. — Може, й немає нічого в озері? І чудовисько, яким би неймовірним це не здавалося, все ж таки прийшло з іншого місця? Може, перш ніж думати, варто перевірити?

— Згоден… — погладив я Зорицю по плечу. — Дуже розумне зауваження. Але, надто мала ймовірність, що я помиляюся. А думаю, бо чекаю, доки піднята боєм каламуть осяде, і вода знову стане прозорою. Не навпомацки ж шукати.

— На дотик не треба, — стривожено підвелася Зориця. — А то знайдеш, і воно тебе одразу затягне. Я не хочу сама залишитися. Тільки разом…

— Ммм ...

— Не починай!

— Гаразд, — зітхнув я. — Ти дівчинка велика. Ну що? Ходімо, глянемо? Може, вже очистилася вода? Дно там піщане, каламуть має швидко осісти.

— Якщо пообіцяєш, що без мене не втечеш!