Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Не відповідаю. Звільняюся з обіймів та мовчки прямую на кухню прибирати посуд.

   Я зовсім не сумніваюся у тому, що Адам має рацію. Але як би не було прикро та образливо, я люблю своїх батьків, тому їхня позиція боляче відбивається всередині. Але я зробила вибір. Вперше на свою користь. Не знаю, як складеться наше з Адамом майбутнє, та зараз я абсолютно впевнена, що не бачу його без цього хлопця.

   Домиваю посуд та йду одягатися. Перебираю гору нерозкладених речей, які вчора приніс Адам, скупивши усе без мене. Запитав лише розмір. А казав, що йде по «якісь спортивки, щоб могла хоча б з дому вийти». Досі відчуваю незручність, яку максимально намагаюся побороти, адже від моїх протестів він починає дратуватися, хоч і старається це приховати.

   Чи не вперше можу видихнути та одягнутися так, як зручно, і відмовитися від макіяжу, не очікуючи чергової хвилі критики.

   Волосся залишаю розпущеним, аби приховати синець на щоці. Перекидаю його наперед, коли до кімнати заходить Адам. Наближається хижою ходою та притискається своїм торсом до моєї спини, перехоплюючи погляд у дзеркалі. Великі долоні лягають на мої стегна, які щільно обтягнуті чорним денімом, а тоді пробираються під білий светр, та зупиняються на оголеній шкірі живота.

- Відчуваю себе, як мамця, котра вперше відправляє дитину до дитячого садочка, - вкладає голову на моє плече. – Будеш чемною дівчинкою, поки мене не буде?

- В сенсі? – хмурюся та обертаюсь у кільці його рук.

- Я відвезу тебе в універ і заберу вже після пар.

- Тебе не буде? А як же мікроекономіка? Викладач…

- Та нічого тим заучкам не станеться від одного пропуску. І Склезь ставить їх автоматичним олівцем, аби лякати студентів. Не переймайся.

- А ти куди підеш?

- Важливі справи, Клементинко. Одягай куртку і поїхали, - лишаючи  поцілунок на скроні, випускає з обіймів, відчиняє шафу та кидає на ліжко одяг,  тримаючи усі пояснення при собі.

   Він просив довіритися. І я це зроблю.

***

   День тягнувся неймовірно довго. Без Адама і його постійних коментарів та бурчань, наче він переживає тортури часів інквізиції, було зовсім нудно. Альбіна увесь день пропалювала мене гнівними  поглядами, хоч я й досі не розумію причину її раптової ненависті. Не вірю, що справа лише у наших стосунках з Адамом, але щось у неї випитувати немає абсолютно ніякого бажання.

   Після останньої пари виходжу на вулицю разом з натовпом студентів. Роззираюся навкруги, але погляд ніяк не може вхопитися за чорний мотоцикл та його власника – його тут немає. Всередині починають стукотіти тривожні дзвіночки.

- Загубила когось? – здригаюся від низького голосу, що лунає прямо в шию, одночасно з тим, як різким ривком впираюся спиною у міцне тіло. – Як минув день?

- Добити мене вирішив? - розвертаюся в кільці його рук та втискаюся чолом у груди. – Налякав.

   Не знаю, коли перестану бути такою переляканою. Уже й ховатися ні від кого не потрібно чи хвилюватися за власні манери, аби не вислуховувати чергових повчань, та від звичок позбутися не так просто, за стільки років вони проросли у мені, як рефлекси.

- Я не хотів, - обійми міцнішають, - усе добре?

- Нудно без тебе, - чесно зізнаюся. – Розкажеш, чим займався?

- Покажу, - цілує в ніс, відпускає з обіймів та сплітає наші пальці. – Пішли.

 Розумію, що ніяких пояснень зараз не отримаю, тому мовчки йду у тому напрямку, куди Адам веде.

   Остаточно гублюся, коли хлопець підходить до чорного позашляховика та відчиняє переді мною пасажирські дверцята.

- Застрибуй.

    Слухняно вмощуюся на сидінні, поки Адам тягнеться за паском безпеки та пристібає мене до сидіння. Відразу не відсторонюється. Стискає долонями мої стегна та притискається своїми губами до моїх. Але поглибити поцілунок не дає дзвінок його телефону.

- Скоро будемо, - сухо говорить у слухавку. Скидає виклик, мовчки зачиняє дверцята та займає місце водія, обійшовши автомобіль.

- Чиє це авто? – запитую відразу, щойно рушаємо.

- Моє. І діятиму на випередження: купив її ще коли жив за кордоном, після повернення, поки чекав на розмитнення, купив байк. Та тепер для нього стало надто прохолодно. Навіщо нам той артрит? Хоча… Якщо будемо вечорами мастити один одному коліна  – може бути дуже еротично. Вечір. Ти. Я. І мазь живокосту. Як тобі?

   Поки Адам продовжує усе сказане переводити у жарти, не даючи можливості знову тремтіти від хвилювання, під'їжджаємо до іподрому.

   Сподіваюся, у мене буде хоча б шанс попрощатися з Гермесом. Не хочу вірити, що його так швидко могли віддати новим власникам. Щоразу нестерпно боляче від цієї думки. Він був для мене кращим і єдиним другом цілих три роки. Практично єдиним, кого я могла обійняти та відчути ласку у відповідь. Нехай це лише тварина, але саме він дарував мені відчуття щастя, хоча б на короткі миті, дозволяв відчути контроль та свободу. Батьки знали про мою прив’язаність, тому часто використовували моє хобі як шантаж.  Що ж, пора... Я свій вибір зробила. Не знаю, що на нас з Адамом чекатиме у майбутньому, але зараз, у цю мить, я абсолютно впевнена, що вчинила правильно. Я не шкодую.

- Що з тобою? – сама не усвідомлюю, як нервово раз за разом заправляю волосся за вуха тремтячими пальцями, поки Адам не перехоплює мої руки.

- Нервую. Я не знаю, на що очікувати. А раптом мене сюди взагалі не пустять і…

- Припини нести маячню, - кладе долоні на мої плечі і легко струшує, - більшої дурні з твого ротика ще не вилітало. Ходімо.

   Увійшовши на територію, хочеться відразу піти до стайні, але Адам веде в іншу сторону – до відкритого манежу. Першим помічаю Гермеса, який намагається висмикнути поводи з рук невисокої білявки, неподалік стоїть високий чоловік та обпирається ліктями на загорожу.

   Гермесу явно не подобається компанія. За стільки років я добре його вивчила, аби зрозуміти, що він нервує.