Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я підійшов до Одрі.
— Ми будемо увесь час поруч. Якщо Тед захоче повести тебе ще кудись — сміливо йди за ним. Але, коли полишатимеш клуб, не забудь надіти ось це! — і я поплескав по коробці зі своєю гіпсовою штуковиною.
— Не забуду, — пообіцяла вона і, повернувшись до Реґа з Бейфілдом, сказала:
— Впевнена, що ви не образитесь, якщо я попрошу вас на хвильку залишити мене з моїм майбутнім чоловіком наодинці. Можливо, він схоче ще дещо мені сказати — щось конфіденційніше!
Бейфілд збентежено попрямував до дверей, дурнувато посміхаючись. Реґ вийшов слідом.
Уже за п’ять хвилин ми приєдналися до них у вестибюлі, й Одрі сіла в таксі. Ми сіли в інше і поїхали за нею.
— Ця дамочка доволі тямовита, — раптово сказав Бейфілд, наче не в силах більше стримуватись. — Ви — щасливчик, що заволоділи такою жінкою!
— Сам прекрасно це усвідомлюю, — озвався я цілком щиро.
* * *
Нічний клуб «Сайро» був єдиною яскраво освітленою точкою Кренвіля. Коли ми ввійшли — а була вже майже восьма — то саме зауважили, як Одрі піднімається широкими сходами нагору, у бар.
— Реґу, — сказав я. — Хочу, щоб ви залишилися біля входу. Цілком може статися так, що якщо перед входом збереться натовп, ми проґавимо Одрі. Не відпускайте таксі і просто чекайте, гаразд?
Він кивнув, і ми його полишили.
Бар був переповнений, і ми з Бейфілдом з неабиякими зусиллями прокладали собі шлях усередину. Я замовив дві порції подвійного віскі, і, чекаючи на замовлення, оглянув натовп поверх голів.
Одрі сиділа за столиком при вході. Вона була сама.
— Він ще не прийшов, — пошепки сказав я Бейфілду. — Цікаво, чи він часом не здрейфив?
Бармен подав нам замовлення, кивнув Бейфілду, котрого знав, і пішов обслуговувати інших клієнтів.
Ми полишили бар і сіли в іншому приміщенні, звідкіля нам добре була видна Одрі, однак ми не дуже кидалися в очі.
Не минуло й п’яти хвилин, як до Одрі підійшов розсильний і щось сказав.
— Щось сталося, — сказав я Бейфілду й підвівся. — Будьте тут, а я піду з’ясую, в чому річ.
Коли я підходив до Одрі, посильний саме відійшов.
Одрі звелася на ноги.
— Він передав мені записку, — сказала вона, і в очах її читався острах. — Хоче, щоб я зараз приїхала на Меддокс-авеню, 49. Пише, що його друзі влаштовують там вечірку.
— Тепер нам все зрозуміло, — зауважив я. — Ось як він заманював інших дівчат на Вікторія-драйв!
І я махнув рукою Бейфілду, котрий швидко приєднався до нас.
— Де Меддокс-авеню? — запитав я.
— Це бічна вуличка від Вікторія-драйв, — сказав він, дивлячись на мене. — А навіщо вона вам?
— Тед передав для Одрі записку, щоб вона приєдналась до нього. Пише, що його друзі організовують там вечірку. Номер будинку — 49.
— Зачекайте-но хвильку, — сказав Бейфілд і важко протупотів до телефону.
За кілька хвилин повернувся, і на обличчі його читалася тривога.
— Це нежилий будинок, — пояснив він. — Я послав туди своїх людей — щоб оточили дім, коли ми туди зайдемо. Дійсно скидається на те, що ви на правильному шляху.
Я подав Одрі коробку, яку тримав тепер в руках.
— Начепи це на себе, крихітко — й поїхали!
Вона глибоко зітхнула.
— Це навіть гірше, ніж виривати зуб! — жалібно сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Швидше би це все скінчилося!
Ми провели її поглядами, коли вона заходила у вбиральню, і спустилися вниз, щоб зачекати на неї в таксі.
Меддокс-авеню була тьмяно освітленою вуличкою з будинками з одного боку та великим пустищем з іншого. За пустищем розташовувався ливарний цех. Будинки стояли далеко один від одного — наче зуби у роті старигана — й були сірі через постійну багаторічну кіптяву довкруж. Було надто темно, щоб детальніше щось роздивитися.
Ми підійшли до таксі Одрі, щоб обговорити все до того, як вона увійде в будинок.
— Ми з Бейфілдом підемо першими й сховаємося в саду, — сказав я. — Реґу, ви приєднаєтеся до нас пізніше.
Одрі, висунувшись із вікна свого таксі, промовила стурбовано:
— А що мені робити?
— Коли наблизишся до будинку, подзвони й чекай. Якщо до дверей підійде Тед, іди за ним. Ми зайдемо слідом, — додав я. — В тебе є пістолет?
— Т-так, він у моїй сумочці.
— Ну то дістань його звідти. Тримай в руках, але так, щоб непомітно було. Якщо ситуація ускладниться, і ми не встигатимемо — стріляй. Бейфілд не заперечуватиме.
Поки ми все це говорили, водій таксі слухав, відкривши рота.
— Звучить так, ніби у вас буде пречудова вечірка! — нарешті устряв він. — Оце буде про що розповісти своїй старій!
Бейфілд коротко звелів йому стулити пельку.
— Все ясно? — перепитав я.
Мої супутники кивнули.
Я потиснув Одрі руку.
— Не бійся! — сказав я, і, стишивши голос до шепоту, додав, щоб почула лише вона:
— Я тебе дуже люблю!
Полишивши її, ми з Бейфілдом пішли вздовж Меддокс-авеню, тримаючись її неосвітленого боку.
Номер 49 був останнім будинком на вулиці. Він поодиноко стояв посеред великого саду і виглядав темним та нежилим. Ми обережно наблизились, і коли до будинку було вже зовсім близько, я розгледів світло в холі.
— Дивіться! — прошепотів я Бейфілдові. — Він там і чекає на неї!
— А, може, нам просто увірватися і пальнути в нього? — запитав Бейфілд. — Мені не дуже подобається те, що молода жінка змушена зайти сюди сама!
— Мені теж, — коротко озвався я. — Але що нам залишається? Ми повинні спіймати його на гарячому!
Тепер ми зупинилися і крізь щільну загорожу дивилися в сад. Окрім світла у холі, решта вікон були темними.
— Спробуймо проникнути через чорний хід. Можливо, це нам вдасться, — пробурмотів я.
— Мої люди мали б уже оточити будинок, — прошепотів Бейфілд у відповідь. Поглянув на годинник. Була за десять дев’ята.
— Йдіть обережно, інакше отримаєте по черепу!
Я відступив.
— Тоді йдіть першим! — сказав я. — Ваша голова виглядає міцнішою для подібних ударів!
Він щось буркнув, але пішов вперед. Слідом за ним я обійшов будинок. Не пройшли ми й десяти кроків, як перед нами з темряви виринув якийсь силует. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.