Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Додому ми з Русланом повернулися пізно вночі. Навіть таксі не викликали. Просто спіймали попутку з веселими дачниками-пенсіонерами, і через годину вони підкинули нас прямо під ворота поки що мого житлового комплексу.

Ми подякували літній парі. Для пристойності обмінялися номерами телефонів, пообіцяли приїхати до них погостювати, допомогти викопати картоплю, буряки, скуштувати їхнє домашнє вино та варення.

А потім мовчки стояли біля під'їзду, переступаючи з ноги на ногу. Дивлячись на рідкісні зірки на небі. І не промовляючи жодного слова.

Підніматися у квартиру ми не поспішали. Якось інстинктивно хотілося продовжити цей момент. Момент загального настрою, розуміння, прийняття.

Було надто спокійно, надто добре, щоб ось так просто піти спати.

Та й багато незакритих питань у нас залишилося, які наполегливо нагадували про себе.

Хоча б то моє необачне освідчення в коханні за столом.

І що це було? Я сама не знала.

Невже моя підсвідомість швидше за мене підсумувала мої почуття до Руслана?

Не знаю… Дивно якось це все. Незвичайно.

Навіть не думала, що я в такому зізнаюся перед зовсім чужими для мене людьми.

Але краще все одразу обговорити, ніж мучитися потім від недомовленості та дурних думок.

Не змовляючись, ми з сусідом попрямували у бік місцевої альтанки. Підбори постійно грузли в м'якому грунті алейки. Мої парадні туфлі були зовсім не призначені для таких прогулянок. Захотілося їх зняти, але робити цього я, звичайно, не стала, щоб не гальмувати Руслана.

— Таню, ти ж ледве йдеш, — тільки й встигла почути, як сусід спритно підняв мене на руки. — І коли ти навчишся просити допомоги?

Я лише зніяковіло посміхнулася і поклала руки на його сильні плечі, щоб не втратити рівновагу. Звичайно, тільки для цього. Не для того, щоб зайвий раз полапати його. Ні, звісно ні. Мгу.

— Лавка мокра, — Руслан опустив мене на ноги. Зняв з себе піджак і постелив на вологу поверхню. — Тепер можна сідати, — він підштовхнув мене ближче, а сам продовжував стояти.

У повітрі виразно пахло озоном та мокрим асфальтом. Мабуть за час нашої відсутності, у місті пройшов маленький дощик і розбавив нестерпну задуху.

Я втягнула носом свіже повітря. Замружилася. Надто добре, щоб бути правдою. 

Все, що мені зараз потрібно… і хто потрібний — поряд.

— Про що ти думаєш? — Руслан хитнув головою і повільно обернувся до мене. Під густими гілками дерева, у світлі тьмяного вуличного ліхтаря, його очі здавались майже чорними.

— Чудова погода, обожнюю літо, особливо таку пору, — видихнула, намагаючись заспокоїти метушливі думки в голові. Так, я не договорила правду. Звичайно, літні ночі — моя сильна слабкість.

До заміжжя я любила гуляти до світанку безлюдними вулицями, вдихаючи аромати трав і квітів. Після важкого навчання я обов'язково залишала для себе дві-три години і безцільно блукала нічним містом. Але зараз не лише це хвилювало мене.

Руслан.

Сусід, якого я вважала кінченим мерзотником. Бабієм. Альфонсом. Негативним персонажем будь-якої історії. Ким завгодно, але не нормальним хлопцем.

Але, на щастя, я помилялася. Чорт забирай як же я помилялася на рахунок нього. Адже Руслан — головна причина мого приємного занепокоєння. Причина мурашок, які виступили на чутливій шкірі. Мого внутрішнього стану, сум'яття, яке я не могла пояснити навіть самій собі. І за своїм образом вередливого мудака сусід добре приховував душевний біль. І все. 

— Дякую, Тань, — подякував мені Руслан, поки я роздумувала про погоду та його вплив на мене. Сусід сів навпочіпки так, щоб наші очі опинилися на одному рівні і ще раз повторив: — Дякую.

— Ем… та за що?

— За все. За те, що поїхала зі мною до батька… За те, що стала на мій захист… За те, що ти така… — сусід повільно повів рукою по моєму волоссю, шиї. Усміхнувся. — Така маленька та смілива. Я не чекав такого від тебе. Чесно. Ти вмієш дивувати. А якщо згадати, як ти мене дратувала на початку нашого сусідства...

— Та дрібниці, — якомога легковажніше озвалася я і вимучила посмішку. Мені стало ніяково від його слів. І водночас дуже приємно. — Так би кожен вчинив на моєму місці. Тим більше, що ти для мене стільки зробив… Я не вмію себе захищати, але ти… ти мені став занадто дорогим… Я б не змогла просто промовчати за столом, коли почула про тебе такі гидоти...

— Яка ж ти все-таки нереальна…

Руслан ривком опинився на лаві. Він узяв мене за руку і, притягнувши до себе, обхопив потилицю. Швидко та гаряче поцілував. А я, не думаючи, жадібно відповіла на його поцілунок. Такий ніжний та вимогливий одночасно. Такий неповторний...

Вкотре я згорала під натиском сусіда і знову воскресала, насолоджуючись короткою миттю. Тонула в хвилях емоцій, задихалася. Ніжилась під його ласками...

Але найбільше я не хотіла, щоб він зупинився. Ні в якому разі. Тільки не зараз...

Я пригорнулася до Руслана всім тілом, відчула його твердість, міць, вдихнула такий знайомий і вже рідний запах і… різко відсторонилася. На противагу своїм думкам.

— Щ-що сталося, Тань? — здається, моя поведінка трохи налякала сусіда, якщо він почав заїкатися.

— Мені потрібно дещо зробити.

Я крадькома озирнулася. Нікого. Пуста алейка, ліхтар, альтанка.

Сусіди давно мирно спали, ніхто не шастав закритим комплексом.

— Просто розслабся і дивися, — я несильно штовхнула його на спинку лави, — я все зроблю сама.

Встала, залишивши розгубленого сусіда одного. Навіть стало трохи смішно, ніколи його таким не бачила.

Повагавшись ще буквально кілька секунд, я видихнула. Ще раз озирнулася. Точно нікого. Суцільне безлюддя.

— Що ти задумала? — Руслан розкинув руки по спинці лави. Було помітно, що до нього повернулася його звична впевненість.

Ну що ж... Я б і сама хотіла знати, що. Замість відповіді я почала танцювати. Тому що не могла підібрати слів, щоб пояснити свою шалену витівку.