Читати книгу - "Хмари"

Сам молодий Радюк задумавсь і сидів мовчки, доки не згас слід того читання в його душі. Онисько підвів голову й обтер рукавом сльозу.

- Я ще зроду не чув нічого кращого од цієї "Наймички", - промовив дід та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.

- Чи знаєте, діду, хоч одну думу козацьку, кращу од цієї "Наймички"?

- Знаю багацько гарних дум, але такої не пам'ятаю. І дід почав сміливо розказувать, а потім і співать думи й пісні. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку Дід не сперечався, йняв йому віри й навіть хвалився своїми піснями, бо зрозумів, що молодий Радюк не мав на думці ніякої кривди для його. Парубок почав був і собі співать, так дід йому й не дав та все співав своїм старечим, але ще міцним голосом козацькі думи й пісні, які тільки пам'ятав.

- Куди тобі, дурню, з твоїми піснями! Ви тепер співаєте все про дівчат, та про вулицю, та про вечорниці, а про козаків і не тямите нічого! А скільки я переспівав їх, як був молодшим, як був ще живй мій батько!

Радюк пішов у курінь і виніс звідтіль пляшку горілки, що він привіз дідові на гостинець. Чарка доброї горілки розвеселила трохи сердитого й поважного діда, у котрого було і в слові, і в лиці щось отаманське.

- Чи не боїтесь, діду, самі сидіть на баштані?

- А якого гаспида мені бояться? Хіба лихих людей! А чортів я не боюсь. Невважаючи на свої літа, я так обшмагав би боки самому чортові, що ну! Нехай би тільки зачепив мене!

- Хто видав таке говорить! - сказав наймитчук. - Ви, діду, тут самі; борони боже чого...

- Поцілуй батька свого тричі в морду! Вчить мене, старого! - сказав дід сердито. - Хіба ж чорти є на світі?

Є лихі люди, гірші од чортів, а чортів нема, бо я їх не бачив, які вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурні.

- А хіба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селі перелесник літає?

- Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тієї дівчини, до котрої вчащає, він, впіймав би того перелесника та обскуб чуприну, то він більше б і не літав, а сидів би вдома. Ти, як я бачу, зовсім такий дурний, як і твій батько був, царство йому небесне.

- Ей, діду, шануйтесь! Ви старі, вам би не годилось таке говорить, - казав парубчак.

- Та отут в степу, лежачи на траві, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батькові, а мене не вчи.

- Їй-богу, правда...

- Яка правда? Була колись правда, та заіржавіла.

І дід не скінчив і знов задумався.

Вже порожня пляшка валялась на траві, а надворі почало зовсім поночіть. Наймит запрягав коні, а дід і Радюк складали на віз дині, кавуни й огірки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сісти на мішки з огірками і поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорі на небі, як віз рушив од куреня й покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло куреня ввесь білий, облитий світом багаття, а коло його сиділа на задніх лапах собака. Віз покотився, і стукотіння далеко розляглось по степу. А дід усе стояв на тому самому місці, згорнувши руки. Радюк усе думав за діда, а огірки страшно муляли; ноги його скобзались по кавунах. Він мусив витягать кукурудзу й підмощувать під себе, щоб хоч трохи було лучче сидіть.

Вже пізно в'їхав Радюк у двір, і по дворі запахло баштаном. Вернувшись у свою кімнату, молодий панич одслонив боляче плече і подививсь. На плечі було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од мотузка. Так він обшмульгав його молоде, м'яке тіло.

На другий день Павло Антонович одвіз на гостинець кавунів і динь панії Високій і Масюкові, і не так Масюкові, як Галі Іванівні Масюківні.

Тим часом настигли груші, яблука, кавуни й дині. Скінчився гарячий час жнив, і сусіди трохи вже обробились і почали частіше навідуваться в гості до Радюків. Їх дім був веселий, бо в йому був молодий син і молоденькі панни. Гості часто приїжджали до Радюків і до пізньої ночі або й до світу гуляли та бавились. Той широкий ґанок, оплетений виноградом, що виступав у садок, часто був освічений веселим світлом або ясним місяцем. Там вечорами сиділа весела компанія, там часто молодий Радюк милувався личком молоденької Галі.

Вже кінчались вакації. Павло Радюк почав збираться в дорогу до Києва. Здоровий і веселий, з великою надією на себе й науку, він виїхав з дому і повіз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на селі. Широко перед ним розіслався степ, а по степу полягла далека дорога. Широке життя розстелялось перед ним, і стільки дорог розходилося на всі боки на тому просторі людського життя! Молодий Радюк почав вибирать дорогу, і голова в його запаморочилась од дум. І чудовий вид Масюківни до самого Києва не сходив з його думки. Він навіть позабував про все, і тільки чорні брови й повне личко все миготіло перед очима, чи дивився він на широке поле, чи на синє небо, чи на великий битий шлях. Він вже думав, що ті брови, а не інші судила йому доля.

Приїхавши до Києва, він написав лист до Масюка й до Галі. Щаслива Галя вивчила того листа напам'ять, бо в тому листі Радюк присягався її одну повік любить і не любить більше нікого. Одно тільки трохи наводило сумну думку на Радюка: Галя тільки рік вчилась в городі, як вона сама призналась. "Але вона молода і начитається, й набереться розуму з книжок", - думав Радюк.

- Жінко! Якого чудового жениха дав бог нашій Галочці! Та хіба ж і наша Галя не варта