Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— …християнства жахів, християнства антихристиян, що рясно поливали, поливають і поливатимуть землю кров’ю… Отож ти стояв на возі, а я тебе звідти вкрав, тебе, одного з найголовніших…

Незвичайна дивакувата поведінка цього безвусого хлопчака із сіро-землистою шкірою зовсім обеззброїла дона Рамона.

Що це він верзе? Схибнувся з розуму після його сигари? А тепер панькайся з божевільним.

То це він, дон Рамон, — опудало, а не всіма шанована особа? І казати таке йому в обличчя, в його домі?.. Без усякої поваги — нечувана, нечувана річ, а особливо коли врахувати, що повагу придумано особисто для нього, інших можна й не поважати, навіть самого бога, бо ж ті, що, мовляв, поважають бога, тільки прикидаються, насміхаються з нього, як оце зараз насміхається з нього, представника роду Монтемайорів-і-Гуалів, оцей плюгавець.

На якусь мить у голові в Рікардо прояснилося. Він відступив від опудала і зненацька втямив, хто перед ним. Душа в нього пішла в п’яти, поза спиною подер мороз, і, відчуваючи себе самим тільки хребтом, цією змією з хрящів — містилищем спинного мозку, він, уклонившися, мовив:

— Сеньйоре, мої наміри серйозні, я вже майже адвокат, мої батьки — багаті, тому я просив би вашого дозволу відвідувати Ану Хулію, вашу племінницю, тут, у цьому домі.

Дон Рамон, вдавши, ніби не чує, взяв пляшку, щоб налити йому ще, але Рікардо відсунув склянку, і напій пролився на скатертину.

В одному з кутків їдальні із цвяха на висоті людського зросту звисало аж до підлоги бананове гроно. Жалюгідний натюрморт, уже мертва, як на картинах, природа, ніби колекція рукавичок із золотими пальцями.

Отак вони висіли собі, і далі б висіли, якби винахідливому на всі штуки дядькові не спало на думку принизити Тантаніса за те, що той нешанобливо повівся з ним, повівся запанібрата, назвав його опудалом, плескав його по спині й по плечі, ніби він був якийсь простолюдин, а не Монтемайор-і-Гуаль. Та цей хлопчисько зі свинської родини мав би ще пишатися, що йому випала честь викрасти його манекен зі студентського воза!

— То ви дозволите мені відвідувати цей дім? — правив своєї Рікардо урочистим голосом, стоячи перед доном Рамоном.

— Дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо сприйняв ці слова за жарт.

— Так, друже мій, дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо спантеличено дивився на свого співрозмовника.

— Лише один бананчик…

Рікардо підійшов до грона і відірвав собі найменший із золотих плодів.

«З дурнем тягатись —= краще відцуратись», — мовив собі подумки Рікардо з бананом у руці, не знаючи, чистити його чи ні.

— Один банан! Хіба це вам важко — з’їсти один банан, щоб мати право ходити в мій дім?

— Не знаю, чи зможу… — відказав Рікардо, обчищаючи фрукт.

— Як це — не зможете?

— Не знаю, чи він мені піде…

— Подумайте: один банан за право відвідувати цей дім!

— Правда ваша, — погодився Рікардо і через силу заходився жувати м’якуш кутніми зубами, ближче до горла, щоб легше було ковтати. Він аж упрів.

— Можете класти шкурки просто на стіл.

Рікардо так і зробив. Десь далеко на вулиці почувся свисток поліцая. Та ще стукав копитом кінь, що стояв, неприв’язаний, перед вхідними дверима. А зовсім поруч — сухі удари, ніби більярдним києм: то стінний годинник грав із часом у карамболь.

— Ну, то я йду…

— Е ні, друже мій, ви не підете, доки не з’їсте ще одного банана.

— Ніяк не зможу: я ледве з’їв один.

— Один не рахується, треба до пари. Нуте, ще один бананчик! — Цього разу сам дон Рамон відірвав від грона банан. Із чемності він вибрав якомога більший.

Тантаніс відчув, що горло йому звело. Дону Рамонові довелося вкласти йому банан в руку. Але же це неможливо… він заплющив очі… це неможливо. Насилу заходився жувати…

Ще не встиг проковтнути його, як дон Рамон приніс третього. Мовляв, бог трійцю любить.

— Не можу, не йде мені…— Рікардо дивився посоловілими очима, а до горла підкочувалася блювота.

— Ви здобуваєте собі право ходити в цей будинок.

Приніс йому четвертий, приніс і п’ятий, якого Рікардо вибив йому з руки і розчавив ногою. Опудало, лайняне опудало (він знову бачив перед собою опудало, а не живого дона Рамона)… Повернувся й рушив до дверей.

— Ю-наче! — гарикнув той.

Коли Рікардо озирнувся, то побачив, що дон Район стоїть, наставивши на нього пістолет.

— Спокійно, спокійно, хлопчику. Якщо не хочете дістати розривну кулю в живіт, то з’їсте ще банан. Вийдете живим звідси тільки тоді, коли з’їсте все гроно.

— Але ж… — У Рікардо відняло голос.

— Я двічі не повторюю, юначе.

І підступив до нього впритул, тримаючи пальця на спусковому гачку.

Він давився, не можучи ковтнути таку силу в’язкої маси; купа шкурок на столі росла, гроно щораз дужче оголялось, однак плодів на ньому ніби примножувалося.

Рікардо почав блювати.

— Не можу більше… — белькотів нещасний і хрипів, ніби в агонії; але дядько погрожував йому пістолетом, і під холодним дулом хлопець знов і знов підходив до фатального грона.

Ще один, ще один, і ще один…

Не тільки ротом, а й через ніс виходило йому те, що він силкувався проковтнути, він весь був мокрий — руки, волосся, обличчя, черевики, шия, краватка, а їх іще скільки…

— Я вже не… я вже не… — тільки й міг вимовити він, нагодований донесхочу. Мав таке враження, що блює навіть вухами, які оглухли від гудіння… Воно то посилювалось, то уривалось, то посилювалось, то уривалось… — Я вже не… я вже не…

Обома руками, всіма пальцями запихав у рот нові й нові банани і вже задихався, зовсім не мав чим дихати, геть утратив мову.

Щоки його роздулись, у скронях загупало, й нестримним потоком полилася бананова маса…

Схилився на стіл, трясся від холоду, клацаючи зубами.

Цокіт кінських копит — ось і все, що він почув згодом…

Та ще цокіт годинника, котрий махав маятником то в один бік, то в другий і грав із часом у карамболь…

Сидів зовсім знесилений, перетворившись на плювальницю, на унітаз, на блювальницю, а згори лилося яскраве світло люстри — на нього, на стіл, на стільці, на килими, оздоблені, банановою пульпою, на голе гроно, уже не гроно, а довгий і тонкий прут. Долаючи нудоту, страх, дрож у ногах і в усьому тілі, хлопець підвівся з-за столу й побіг яскраво освітленими коридорами. Опинившись на вулиці, не міг більше стриматись і знову почав блювати, зігнувшись у три погибелі, стоячи майже навкарачках під стіною: його всього ніби вивертало.

А з вікна затемненої