Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кілька старих дубів та липа, що росли тут ще з давніх давен, робили гарний холодок, – тут він укопав столик з ослоном. Він згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, і ввесь учорашній день ожив перед ним одразу. Як казка, чарівний і дивний був той день… така казка, що перед нею блідли найфантастичніші з усіх казок, які він знав. Убогий парубок, що заходив у гóрод, шукаючи роботи, і несподівано ставав там царем, не міг почувати й половини того, що почував він, Корецький, вийшовши несподівано з тюрми, щоб промовляти на вічу до визволеного народу!..

Він підійшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бік його, просто саду, стояли півзруйновані будівлі старої цегельні. В одній з тих халабуд торік вони ховалися – він з Талею й дітьми, – як їх зненацька захопив дощ. Ішли від Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протікало, і там сиділи, сміючися, на купці старої соломи. Яр тут робив коліно попід селом, попід городами, і перія хат, видна відціля ззаду, теж робила коліно і здавалась величезною дугою, один кінець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько – Петрова хата, з якої видко було сюди тільки покрівлю. Корецький стояв і дивився на село, потім знову пішов садом. Було тепло. Він позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько підбилося, і несамохіть почав проказувати:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не гріє

Сонце золоте.

– Ні, ще гріє! – подумав він, усміхаючись і залюбки почуваючи на своєму тілі його тепло. – Та й як би ж воно не гріло – тепер, коли невольникам засяла воля? – додав він і сам собі радісно засміявся. – Хоч природа й байдужна до наших радощів і мук, але тепер мусить же й вона радіти!

І, все ще всміхаючися, він широко дихнув запашним холоднуватим повітрям.

«Дышется легше, в три четверти груди…» – вихопився йому з пам’яті вірш Некрасова про закордонні вільні краї.

– А ми хочемо й будемо дихати на всі груди! – сказав він сам до себе вголос і знову засміявся.

Почув галас і гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бігло троє: поперед усіх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однією рукою, поспішався за ним Володько, а трохи далі швидко-швидко лопотіла коротенькими ніжками білоголова Ліда. Катай з великої втіхи гавкав, діти верещали і всі втрьох бігли просто на Корецького.

– Чаю пити мама кличе!.. – силкувався перегукнути Катая Володько.

– Цаю, мама!.. цаю, мама!.. – пищала й собі Ліда.

– Гав-гав-гав! – додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди і вимазав його лапами, діти опали батька. Втихомиривши їх усіх, Корецький пішов додому. Назустріч їм уже йшла Таля, – її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вічі, а біляве волосся здавалося золотим у сонячному промінні.

Сівши в хаті за стіл, Корецький знайшов на своєму місці зшиток з написом на першому боці друкованими літерами: «Дарую таткові Корецькому!» Це був зшиток Володькових малюнків: там були – все з підписами – і «татко, як він у школу йде», і «мамуся Ліду веде», і сам Володько, і баба Химка з дідом Терешком, і Катай – усі страшенно похожі один на одного, тільки Катай трохи одрізнявсь од інших. Усі були вертикальні, а він горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати ці малюнки й базікати з дітьми, але вже був час іти в город у редакцію. Нехотя взявся за шапку. Але на порозі зустрів його Петро, зблідлий і затурбований.

– Що тобі таке, Петре? – здивувався Корецький.

– Ви нічого не чули, Євгене Петровичу?

– Нічого… А що?

– В городі жидів б’ють…

– Та ні!..

– Я оце тільки з городу… Ходять хулігани з дрючками, з ломами… Розбивають крамниці, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз[258]… Жидів, які попадуться, б’ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…

– А що ж поліція?

– Поліція… По городу кажуть, що вийшов дозвіл на три дні жидів бити… Поліція ходить слідком та дивиться… та сміється.

Корецький споважнів… Видима провокація…

– Та тут ще й у нас не без лиха, – казав далі Петро. – Вже з тих хуліганів кілька душ і до нас прибігло… Зібралися в Семенюти… Там уже з ними і Карпенко, і Старостенко, і Валюшний…

– Як? Валюшний?.. Та він же…

– Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усі гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одібрать та жидам оддать, – не попустимо!» Ходять улицями, білий хлак собі почепили… Приїхав становий та їм назустріч: «А што реб’ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» – «Чорная, ваше благородіє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всі: – «Учитель Корецький!» «Ви його провчіть, реб’ята!» – «Провчимо, ваше благородіє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, – штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» – «Та ми вже знаєм як: не буде більш не то на мітингах, а й ніяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держітесь… Ура!» – Тоді всі: ура! Він поїхав, а вони пішли під монополію та й стали там пити… Треба поспішатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

– Євгене, що ж це?.. – почувся тремтячий голос, і Корецький побачив перед себе зблідле Таліне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

– Талю, тобі треба забрати дітей і піти звідси.

– А ти, Євгене?.. А ти?..

– Я зостануся тут.

– Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб’ють!..

– Не вб’ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..

– Ні, в такому разі і я повинна тут бути, і я зостануся!

– А про діти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… – промовив Корецький, показуючи на Ліду, що спокійно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дітей і похилила голову…

– Але ж ти!.. Ходім і ти з нами!.. – говорила вона, вхопивши його за руку.

– Не можу, моє серденько, – тихо відказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. – Не барися, – пожалій дітей!.. Іди до Петра… Візьми з собою Химку, хай вона понесе Ліду… А Петро проведе вас…

– Треба сповістити наших, – казав