Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

Злочинець був нахабний, зухвалий і самовпевнений. І це змушувало капітана замислитися. На що може розраховувати людина, яку піймали, коли вона із зброєю в руках намагалася вчинити вбивство?

— Яна Галку, торговця із Кракова, знаєш?

— Пане комісар, що я можу мати спільного з торговцями? Не знаю.

— А Згожельського з Нового Світу?

— Навіть не чув про такого.

Капітан вийняв з папки “Веста” фотознімки Згожельського, Галки та Гомолякса і подав їх злочинцеві.

— А може, когось із цих людей знаєш?

Стонка уважно глянув на фотографії. Капітан помітив, як затремтіли у злочинця руки, коли він розглядав фотографію Яна Галки, але голос звучав рівно і впевнено:

— Нікого не знаю. Вперше бачу. Клянусь богом!

Капітан узяв янтарний мундштук, окований на кінці сріблом:

— А звідки це в тебе?

— Купив у якомусь кіоску. Де саме — не пам’ятаю. Хіба ви, пане комісар, пам’ятаєте, що в якому кіоску купуєте?

— Але ти не викурив з цього мундштука жодної сигарети. Чому?

— Не курив, бо мені не подобалося з нього курити, — цинічно скривився Стонка. — Купив, але не курив. Це моє діло.

— Твоє. Твоє діло і петлю на власній шиї затягувати щораз тісніше. А відносно мундштука можу тобі сказати, що ти ніде його не купував, а одержав від свого шефа. І цей мундштук є частиною вашого паролю.

Стонка погладив себе по буйній шевелюрі:

— Ви, пане комісар, вмієте брати на бога, ого!

Проте капітан відчув, що його слова якоюсь мірою вплинули на бандита. Усмішка, досі нахабна і самовпевнена, тепер стала штучною. Однак парубійко тримався твердо.

— От бачиш, — вів далі Завірюха, відчиняючи шухляду, — тут у мене такий самий мундштук. І я точно знаю, що ти не купив його ні в якому кіоску.

Стонка зблід.

— Ну то що? Говоритимеш тепер чи ні?

— Мені більше нічого сказати, крім того, що я вже сказав, — мовив він хрипко.

— Ну гаразд, можеш мовчати, — знизав плечима Завірюха і підняв телефонну трубку: — Черговий? Хай до мене приведуть свідка, якого я передав вам позавчора. Що? Так, саме цього.

За кілька хвилин у двері постукали.

— Увійдіть! — сказав Завірюха, уважно спостерігаючи за Стонкою. Спочатку на обличчі його видно було тільки байдуже зацікавлення, та ось двері відчинилися, в кабінет зайшли двоє, і бандит мимоволі відсахнувся, немовби готуючись тікати. Але в цю мить він, мабуть, піймав на собі уважний погляд капітана, бо, оволодівши собою, знову сів.

— Бачу, ти знаєш цю жінку? — глузливо сказав Завірюха.

— Вперше бачу, — буркнув Стонка.

— Он як? Уперше бачиш? — мов фурія кинулась до нього Вероніка Галка. — А де були твої очі, виродку, як той безбожник, той бандит, мій колишній чоловік ударив мене, коли ви саме змовлялися рішити капітана? Га?!

— Пане комісар, я ніколи не бачив цієї жінки, — вперто повторював Стонка.

— Ну, чули ви таке? Не бачив мене! Може, ти й мого чоловіка, хай він пропаде, не бачив? Може, то я тобі обіцяла десять годинників, коли ти рішиш капітана?

— Мовчи, стара к…! — раптом гаркнув Стонка і кинувся до Вероніки.

— Стій! — різко вигукнув Завірюха, вдаривши кулаком по столу. Стонка зупинився.

— Сядь на місце. А ви, будь ласка, розповідайте все по порядку.

І Вероніка Галка почала свою розповідь, яку раз у раз переривали то приступи плачу, то несамовита лють проти свого колишнього чоловіка та його спільника. Вона двічі бачила цього бандита у Мінську Мазовецькому, куди той приїжджав разом з Яном Галкою. Приїхавши вдруге, вони так довго пили і розмовляли, що втомлена жінка заснула сидячи.

— Не знаю, чи довго я дрімала, та коли прокинулась, то побачила, як мій старий дає цьому бандитові мундштучок, отакий самий, як у вас, пане капітан, на столі. Дає і повчає: “Покажеш йому непомітно цей мундштучок, а він спитає, звідки у тебе такий гарний мундштучок і попросить, щоб ти дав йому подивитися. Ти дай і поясни, що це тобі родич прислав з закордону. Він запитає, з якої країни, а ти скажи, що з тієї, де кажуть “Guten Tag”. “І це все?” — допитувався оцей, крутячи мундштучок у лапах. — “Усе, — сказав Галка. — Тоді він дасть тобі “копито з зернятами”. Я не знала, пане капітан, що то за копито, в якому бувають зернята, але як старий запитав його, чи вміє стріляти з копита, то я догадалася, що то по-їхньому револьвер… Тоді я почала прислухатися, щоб почути, проти кого вони змовляються, бо, правду кажучи, я найбільше боялася, що мій старий задумує щось страшне проти Теося… — “А як я того “бляхаря” пізнаю?” — запитує оцей, пане комісар. — “Завірюха його прізвище, — відповідає мій старий. — Покажемо його тобі кілька разів, він часто буває у свого приятеля на Сольцю і завжди вечорами. Місце добре, відлюдне. Ніхто нічого не помітить…” А цей ще й вихвалявся: “Ну, мені не вперше”. Отак я довідалася, що то на вас, пане капітан, готували замах.

— І тоді ви подзвонили мені вперше? — запитав капітан, хоч майже все він уже знав з попередніх допитів Вероніки Галки.

— Ні, пане капітан. Усе це було за день до того, як на вас напали у квартирі Ремів. А я дзвонила пізніше.

— А оцей Владислав Стонка брав участь у нападі на мене в квартирі Ремів?

— Ні, — відповіла Вероніка. — Там був тільки мій чоловік і ще один мужчина, такий елегантний, з сивим волоссям. Я його не знаю.

— Але