Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Воєнним фоном для переговорів Курдиновського та Падеревського були катастрофічні за своїми наслідками українські поразки. Нічого дивного в тому не було: єдиною організованою збройною опорою Директорії в період тотального військового та державницького краху, який розпочався буквально на другий день після закриття Трудового Конгресу, залишався фактично лише Корпус січових стрільців. Усе інше назвати регулярною армією було навряд чи можливо. Гранично відверто охарактеризував стан справ генерал Марко Безручко. «Українська армія організується і формується без усякого пляну й без усяких підстав, – констатував він. – Виключенням із цього був лише Запорізький корпус і загін Січових Стрільців (після протигетьманського перевороту – корпус Січових Стрільців). <…> Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини штатного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує»[388]. Нагадаю, це свідчення належить воєначальнику, який у буквальному значенні цього слова врятував Європу від більшовицької чуми, поклав край більшовицьким планам розпалити революцію на території Європи.

Своє ставлення до політичного проводу УНР Стрілецька Рада КСС зафіксувала документально, запевнивши, що залишатиметься «карним і слухняним військом кожного Українського Народноправного Правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народної Республіки і признавання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість»[389]. Вкотре звернімо увагу читачів на те, що цей документ підготували й підписали люди, які ще півроку тому були відданими габсбурзькими лоялістами, які воювали в тому числі і проти «українців-наддніпрянців», російських підданих, які на той час відмовили у підтримці режиму Директорії УНР.

Тимчасом – поза деклараціями Коновальця – польський наступ у Галичині і на Волині розвивався своїм порядком. Український фронт розвалювався на очах. Поляки здобули Луцьк, Директорія та Рада Народних Міністрів через Красне та Золочів перебралися на короткий час до Тернополя. 1 червня втратили і це місто. Шматки, які залишалися від Дієвої армії, втративши всі військові запаси, відступили на Галичину, розмістившись у трикутнику Озеряни – Тернопіль – Збруч. Намагаючись хоч якось стабілізувати ситуацію, уряд видав «наказ» щодо «організації місцевої самооборони проти грабіжників і дезертирів з Червоної армії» (практичні наслідки наказу невідомі), «оповістив» «народ український» про заколот Болбочана та «зрадника Гавришка» (обидва – 11 червня), постановив побороти «злочинну погромну протиєврейську агітацію» (15 червня); міністр єврейських справ перед тим закликав «єврейське населення України» «рука в руку з українським народом боротися за перемогу вільної Української Народної Республіки» (12 червня).[390]

16 червня УНР підписала угоду про перемир'я. Лінія замирення пройшла по лінії: Залізці (біля Тернополя) – Серет – Острів – Золота Липа – Незвиськ. У той самий час інша частина українського війська розпочала наступ на поляків: 12-го червня відбили Теребовлю, 15-го – Тернопіль, 20 червня – Бережани і Зборів. Дієва армія, зі свого боку, відвойовувала у червоних територію на схід від Збруча.

Ефективні воєнні операції червоних змусили французьке політичне керівництво ухвалити рішення про евакуацію військ з Одеси. Це сталося в останніх числах березня. Можлива політична угода між УНР та Францією «була положена під зелене сукно як неактуальна»[391]. Територія, яку формально контролювала Директорія, станом на 1 травня обмежувалася лінією Дністра на півдні, лінією Львів – Сокаль – Луцьк – Сарни на заході та лінією Сарни – Здолбунів – Збараж – Теребовля на півночі та сході. На решті території сучасної України господарювали білі, червоні та зелені армії і загони, а також румунські й польські збройні сили.[392]

Отже, вже в середині травня 1919 p., тобто за п'ять місяців після початку антигетьманської авантюри, перед республіканським керівництвом на повний зріст постало питання життя і смерті: як урятувати бодай рештки збройних сил. Діяли українці як завжди: кожний сам по собі, уникаючи будь-якої координації планів та дій між собою. Так, Петрушевич та військове керівництво ЗУНР стояли перед вибором: або відійти за Збруч на терени Великої України, або продовжувати боротьбу проти поляків на території Галичини. Очевидно, що в умовах неприхильного ставлення з боку Антанти, відверто ворожого ставлення Румунії та війни з Польщею єдиним рішенням міг бути перехід Збруча та об'єднання з Дієвою армією. У її лавах на той момент налічувалося близько 25 тис. вояків, які щойно під тиском більшовиків відступили на лінію Луцьк – Сарни – Рівне – Крем'янець. Після цього об'єднані українські армії могли завдати удару по більшовицьких військах, стратегічне становище яких у той час надзвичайно ускладнили активні операції Денікіна.

Галичани зупинилися на першому варіанті. УГА, чисельність якої сягала 30 тис. бійців, почала стягуватися в трикутник між Серетом, Збручем і Дністром на лінію Гусятин – Чортків – Бучач – Нижнів[393]. 24 травня румуни виставили ультиматум про евакуацію району Снятии – Коломия – Хриплий – Делятин. «Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун», – підсумував генерал Удовиченко. 6 червня УГА почала наступ в напрямку Чорткова, але поляки відкинули галичан на початкові позиції. Натомість Петлюра та Коновалець уклали перемир'я з поляками, яким демаркаційну лінію між УГА і польськими військами було встановлено по лінії Залізці—р. Серет – Тернопіль – Острів – р. Золота Липа – Дністер – Незвиська. Петрушевич визнати цю угоду відмовився,