Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

А проте безпосередні контакти між Петлюрою та Пілсудським були встановлені, правдоподібно, не раніше травня 1919 р. і мали на цьому етапі конспіративний характер. Справі сприяв «факт його (Петлюри. —Д. Я.) давнішнього знайомства і дружби з Пілсудським»[378]. Зв'язківцями між двома провідниками виступали майор Заглоба-Мазуркевич та «полковник» Клим Павлюк (він же Закшевський). Події розгорталися за сценарієм банального детективу: Заглоба перейшов лінію фронту, дістався до Радивилова, де перебував Петлюра зі штабом. Наслідок: 17 травня українська дипломатична місія під проводом чергового полковника, цього разу на прізвище Левчук, звернулася – між іншим, за спиною Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР – до польського командування з пропозицією про перемир'я, а згодом і про мир[379]. 10—16 серпня 1919 р. в Дембліні відбувся черговий раунд переговорів, цього разу під проводом полковника Липки та генерала Тржаски-Дирського.[380]

Позиція української сторони на переговорах з поляками була заздалегідь програшною. Крім усього іншого, ще й тому, що орієнтація на підтримку Польщі добила рештки українського націонал-соціалістичного табору. До першої групи увійшли УПСФ, більшість УСДРП, народно-республіканська партія, «безпартійні» фахівці. Їхніми непримиренними опонентами виступала УПСР; окремі позиції в цьому питанні обстоювали галицька УСДП, УХДП, УПСС і т. д. Компроміс між фракціями був неможливий.[381]

Крім того, Петлюра мав справу з партнером, який представляв консолідовану позицію, схвалену громадянами, всіма політичними та суспільними силами і фактичними господарями повоєнної Європи. На порядку денному могли стояти хіба що питання: яким чином і за чий рахунок повинна бути відновлена державна незалежність Польщі? Очевидно, що будь-які спроби встановити кордони нової слов'янської держави на основі т. зв. «етнічного принципу» відразу наштовхувалися, говорячи словами Ллойда Джорджа, на «майже нездоланні труднощі». Не останню роль відігравали й особисті якості польського лідера. Як зауважив британський прем'єр, «вислів “Немає гіршого шовініста, ніж якобінець, що став шовіністом” цілком можна вжити до Пілсудського. З моменту досягнення влади, – писав Ллойд Джордж, – він віддавав усі сили свого розуму і волі політиці територіальної експансії за допомогою зброї. Він не звертав ніякої уваги на всі протести населення».[382]

Отже, курс на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. не мав реальної альтернативи. На рівні практичної політики це означало розділ УНР між Польщею та Росією по лінії Дніпра: Варшава ніколи не висувала домагань на Лівобережжя сучасної України. 19 березня Падеревський, попри аргументи англійського прем'єра, який вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським», зажадав від Мирової конференції включення до складу Польської держави всієї Галичини[383]. 22 травня Сойм офіційно ствердив: Східна Галичина мала утворити «невіддільну частину польської держави», українцям евентуально надавалися права широкої національної, економічної та цивільної автономії. Сойм також висловив «сподівання», що польському населенню в Україні будуть надані аналогічні за обсягом і характером автономні права. Нарешті, УНР запропонували укласти таку мирову угоду, яка «гарантувала би вищеподані польські інтереси».[384]

24 травня представник УНР у Варшаві Борис Курдиновський[385] та прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Польщі Падеревський поставили свої підписи під двосторонньою угодою. Обидва уряди визнали державну незалежність України та Польщі, погодилися, що підпорядковані їм збройні сили будуть взаємодіяти під загальним польським командуванням, а також визнали необхідність укласти окрему військову конвенцію щодо конкретних форм взаємодопомоги. УНР відмовлялася від усіх прав на Східну Галичину, яких вона, до слова, і не мала, визнавала територію до р. Стир інтегральною частиною Польщі, зобов'язалася не робити ніяких дипломатичних кроків без попереднього погодження з урядом Польщі, а також забезпечити громадянські права польської меншини в Україні та відшкодувати їй матеріальні збитки. Польський уряд, зі свого боку, брав зобов'язання подати Україні збройну допомогу в боротьбі з більшовиками, гарантував забезпечення політичних та економічних прав українського населення Польщі[386]. 31 травня Падеревський гарантував учасникам Паризької мирової конференції, що «Польща надасть усім національним, мовним та релігійним меншинам ті ж самі права, що й іншим своїм громадянам. Вона забезпечить цим меншинам, – запевняв прем'єр, – усі свободи, які були або