Читати книгу - "Шлях меча"

– По-перше, тепер уже не «мій», а «наш», – роздільно й чітко продзвенів Єдиноріг, і Дзютте примовк. – Наш, і не Придаток, а людина. По-друге, Чен народився й виріс у Кабірі, і в Мейлані ніколи не був – як його батько й дід. І по-третє, не забувайся, Дзю…

І вже до мене:

– Чань-бо в Мейлані, Чене, це наче Дзютте в Кабірі з точністю до навпаки. Дзютте завжди в юрбі, а Чань-бо, Посохи Зосередження, люблять самотність; Дзю вражає й метушиться, а Чань-бо спокійні й розважливі, і образливих дурниць не говорять. Є така вейська приказка: «Хочеш поради – іди до Чань-бо. Він помовчить, і ти підеш окрилений».

– Самітники, – підкинув я потрібне слово.

– Приблизно, – погодився Єдиноріг.

– І це… тяжко пробачення просимо, – знову встряв Уламок. – Гей, Однорогий, передай своєму, щоб не викидав мене в болото, а то він може…

– На дорозі Барра жодного болота нема, – серйозно сказав Я-Єдиноріг.

– А шкода.

– Буде потреба – і болото знайдеться, – буркнув Дзю й більше не витикався.

…А Бесіда Коса й Матінки Ци вже була в самому розпалі. Бабця скакала з боку на бік із тією незграбністю, що приходить лише з досвідом і роками щоденних виснажливих занять, – я просто закохався в неї за ці лічені секунди! – а її щонайрізноманітніший Чань-бо і справді то волів посадити Коса на свою лопату, то намагався заколоти його рогами півмісяця, то хотів на смерть залякати брязкотом дзвіночків і дріботінням стрічок.

Утім, мій відставний дворецький тримався непогано, відстоюючи нашу з ним честь, упевнено блимав Заррахідом і хоробро свистів Саєм, які вже встигли обірвати із Посоха Зосередження одну стрічку й тепер ганялися за крайнім правим дзвіночком.

Я схвально приклацнув язиком і подумав, що коли бабця прокручує Чань-бо через спину, зігнувшись ієрогліфом «ге», – то, я, певно, навіть у латах ризикнув би піти перекатом на дев’ять стоп уперед і від землі, не встаючи, саме тим косим випадом, який так полюбився незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…

І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чань-бо застиг біля горла ан-Таньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. По-моєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.

То й гаразд… ми ж не на турнірі!

– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.

– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…

Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чань-бо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.

– Бачив? – тільки й запитав він.

– Бачив, – тільки й відповів я.

І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.

Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чань-бо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й ан-Танью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав із-за пояса.

«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»

– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.

– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра?!

– Це пам’ять… про друга.

– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?

– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.

– Ти… ви це бачили?

– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.

Якийсь час бабця мовчала.

– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…

Вона ще трохи помовчала.

– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…

І так само безшумно пірнула в темряву.

Відтак ледь чутно скрипнули двері.

Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.

Біля самого порога я наступив на щось, що шурхнуло під моєю ногою. І підняв невеликий сувій пергаменту. Усього один пожовтілий і скручений рурочкою аркуш.

Кос теж глянув на мою знахідку.

– Бабця загубила, – коротко й без особливої приязні мовив він, ніби щойно не розкланювався перед цією бабцею, немов вона була матір’ю еміра Дауда. – Більше нікому.

Я кивнув. Уранці треба буде віддати. Але… Останнім часом я став занадто цікавий. Це навіть почало ставати звичкою. Швидше за все – дурниці. Нічого особливого там не