Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Наш декан сказав:

— Ми живемо у вік супутників. То ж хай усі дівчата обзаведуться своїми супутниками і останній рік навчання хай стане роком весіль!

Деканові налили шампанського. Він трішки лишив у фужері. Хтось помітив:

— Е, ні, так діло не піде.

— Пити до дна!

— До дна!

Останні краплі з його фужера полетіли під стелю:

— На щастя!

— Хоч і не до дна, та випив.

— Ура-а-а!..

І знову:

— Гірко!..

Естафету тосту прийняв декан-фізик:

— На Сході є чудова традиція. Там бажають молодим весняного тепла і вишневого цвіту. Що це таке? Люди саджають біля будинку молодят вишні — цілий садок. І коли садок навесні зацвітає, в ньому мовби втілюється душевна краса, щедрість і щирість почуттів тих, що гуляли у молодят на весіллі. Так ось і я бажаю Ларисі та Василю весняного тепла і вишневого цвіту;

— Цвіту на віки!

— На щастя в гуртожитку!

— І у власній квартирі! Були жарти:

— З нашого короба лише краєць лишився.

— Але який!

— І кому дістався, га? Фізикам! Признайтеся, прогляділи журналісти?

— Прогляділи, проморгали…

Були пісні.

Коля Аргат весь час намагався заспівати своєї:

Знаєте, як мріють студенти?..

Отак ні сіло ні впало розсядуться на ліжках, стільцях, відкладуть книжки, конспекти… і…

Спочатку якусь історію смішну згадають. Для запалу, для зав’язки, котра ніби згуртує їх, викличе атмосферу відвертості і взаєморозуміння. Потім сягнуть широт земних, торкнуться проблем світових, берегів незвіданих… І забудуть, що скоро сесія, екзамени, що кожному є що читати і конспектувати.

— Нещодавно, — почне один, — прочитав я в газеті: якийсь англієць прожив, згідно з записами церковних книг, двісті сім років. Народився у тисяча п’ятсот вісімдесят восьмому році, а помер у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. За цей час в Англії змінилося дванадцять королів!..

— У нас на півдні, — докине другий, — у Грузії, Абхазії вік сто років — не дивина.

— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…

І завертілось, закрутилось…

— Прожити б тисячу літ, га?

— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.

— Сто п’ятдесят!

— Сто.

— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.

— Це — мить.

— Менше миті.

І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…

— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..

— Є гіпотеза, що на Марсі…

— Яблуні цвістимуть?

— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…

— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?

— Далі.

— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.

— Життя. Кажуть, воно — вічне. Та всьому настає кінець. Людям, деревам, хмарам, дощам…

— А Сонцю?

— Сонцю теж настане.

— Та ну!

— Теж!.. Пройдуть мільярди чи трильярди років, і воно погасне.

— Як лампочка в нашому коридорі?

— Як лампочка… Сонце згасне. Та перед тим стане в сто раз розпеченіше, ніж зараз. Вода кипітиме в океанах!

Це вступає в розмову Вілен Кобзар.

— І підсмажить одного з нащадків Вілена, — пробує перевернути все на свій лад Мусік. — Як шкварку! Тільки засичить…

У захваті мрії Кобзар не підтримує іронічного Мусіка.

— Ні, не підсмажить, — заперечує він. — Мій нащадок переселиться на іншу планету.

— Перспектива незаздрісна, — розчаровано свисне ще хтось.

— Ти неоригінальний! — заперечить і цьому скептикові Вілен. І процитує якийсь науковий трактат. — Подібні перспективи можуть викликати жах, схожий на той, з котрим наші предки позирали на грізні простори світових океанів. Люди, що створили нашу цивілізацію, зуміли переплисти океани і подолати свій страх. Якби ми не змогли витримати подібного випробування, це означало б, що людство ступило на шлях деградації.

…Умруть ріки і моря, океани, ліси, долини і гори, міста і села, та людина не вмре, не загине! Покине все, щоб вижити, щоб жити! Бо все смертне у світі, а людина, її дух, воля, руки, діло — ні! Вона покине навіть Землю, доведену нею до найвищого ступеню досконалості, щоб десь там, на закинутій між зорями планеті, почати все спочатку.

Як це незбагненно і як прекрасно!

Очі палахкотять, серця завмирають…

— Я знаю, що смертний і перехідний, — повторить слова Птоломея все той же мудрець Вілен Кобзар, — але, коли я досліджую спіралі руху зірок, я вже не торкаюся ногами землі, але засідаю із самим Зевсом.

Отак триває годину, другу…

Студенти дискутують, студенти мріють.