Читати книгу - "Роман шукає"

З Генріхом фон Кроловим вони розійшлися біля будинку, домовившись, що увечері неодмінно зустрінуться. До всього виявилось, що живуть вони в одному готелі, що обох увечері запрошено на балет «Лісова пісня».

— А тепер я прошу вас, — звернувся Генріх фон Кролов до свого перекладача, — показати мені міст Патона.

Проїжджаючи повз пам’ятник Вічної слави, фон Кролов шанобливо зняв капелюха.

— Переїдемо через міст? — спитав Ганусець. — Чи тут вийдемо?

— Це не той міст, — заперечив фон Кролов. — Мені потрібен міст Патона.

— Пробачте, але це й є міст Патона. Звідси не видно напису на меморіальній дошці, але якщо ми підійдемо ближче…

— Ні. Скажіть мені, яка установа може дати мені точну довідку, де був міст Патона під час війни?

— Даруйте, але ніяка установа не дасть вам такої довідки, — терпляче відповів Ганусець. — Міст Патона збудовано після війни.

Фон Кролова ця звістка приголомшила. Він одчинив дверцята, вийшов з машини, наблизився до меморіальної дошки при в’їзді на міст, розібрав ім’я — «Патон» — і дату. Розгублено знизав плечима й повернувся в машину.

— Поїдемо у магістрат, — вирішив фон Кролов. — Я сподіваюсь там знайти людину, яка знає, де був до війни міст Патона, і дуже розраховую на те, що ви мені посприяєте в зустрічі з такою людиною.

Та фон Кролов знайшов таку людину без найменшої протекції свого перекладача: про довоєнний міст Патона докладно розповів гардеробник міськради.

— Що ж це ви, молодий чоловіче? — почав він докоряти перекладачеві. — Знайомите гостей з рідним містом, а самі його не знаєте як слід… Хто ж з киян не знає, що парковий місток біля стадіону «Динамо» — це й є перший міст Патона?. Це був дипломний проект майбутнього академіка.

Ганусець нерішуче повідомив фон Кролову, що й справді існує міст Патона, збудований не тільки до війни, а ще до революції, але, по-перше, це не міст, а просто місточок, а по-друге, перекинутий він не через Дніпро, а над Петрівською алеєю.

— Чудово, чудово! — зрадів фон Кролов і тицьнув гардеробникові пачку американських сигарет. — Я хочу проїхати під цим містком.

Вони проїхали під містком і далі Петрівською алеєю понад Дніпром, знову виїхали на набережну, до мосту Патона. Фон Кролов напружено мовчав, ніби щось зважував, зовсім не слухав пояснень Ганусця про Аскольдову могилу.

— Поїдемо знову в магістрат, — раптом заявив він. — Мені конче потрібно зустрітися з бургомістром вашого міста.

— Даруйте, але про зустріч з бургомістром треба попередньо домовитись, а також повідомити, в якій справі ви бажаєте з ним зустрітися.

— Спробуємо зробити це без попередньої домовленості. А справа це така, що не може не викликати інтересу у ваших офіційних осіб.

У працівників Інтуристу існувала «теорія» так званих парних випадків: скажімо, якщо загубиться в музеї юнак-скрипаль з Аргентіни, неодмінно того ж дня заблукає в універмазі старенька викладачка французької мови з Республіки Габон; якщо захворів на грип мільйонер з Канади, цього ж дня неодмінно одіб’є собі палець дверцятами машини красива, тендітна японська спеціалістка ікебани. Та того дня взагалі трапився унікальний випадок: не змовляючись, зустрілися в місті двоє німців — і в обох «справи державної ваги»…

Прийняв фон Кролова не голова міськвиконкому (він у цей час давав обід на честь делегації суднобудівників із спорідненого міста Тампере), а заступник голови Тимофій Кирилович Олексіїв. Він зустрів гостя з ледь прихованою недовірою, але протокол примусив його почати розмову з того, чи зручний у нього номер в готелі, чи подобається йому українська кухня, яке враження справив балет «Лісова пісня», чи нема в нього скарг на погоду. У Тимофія Кириловича були підстави для невдоволення: останнім часом у міськраді побувало кілька відвідувачів-туристів з такими фантастичними проектами, що їхніми авторами серйозно могли б зацікавитися психіатри. Так недавно один австралієць відібрав у заступника голови півдня, розтлумачуючи свій проект створення в приміській зоні велетенських ферм кенгуру, що мають пройти акліматизацію за методом цього австралійця. Після тієї виснажливої бесіди Тимофієві Кириловичу з тиждень ввижалося, що кенгуру вже почали табунами стрибати по Голосіївському парку…

— Дякую, — переклав у відповідь Ганусець, — погода чудова, всім іншим я так само задоволений… Я ціную ваш час, а тому дозвольте одразу перейти до справи. Мій покійний батько Отто фон Кролов під час минулої війни побував у вашому місті в полоні. Так сталося, що він дізнався про схованку, де закопані великі цінності. Я дозволю собі їх перелічити…

Генріх фон Кролов вийняв з кишені записничок і прочитав:

— Там було вісім кілограмів сто сімдесят грамів щирого золота в дореволюційних золотих монетах і зливках вартістю, за нинішнім радянським курсом, двісті п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот тридцять шість карбованців, а також вироби з коштовних камінців — кольє, рів’єри, діаманти в перснях, сережки, панделоки — загальною вартістю чотириста тисяч карбованців на нинішні радянські гроші, плюс-міпус тисяча карбованців. Покійний мій батько Отто фон Кролов з певних міркувань ставився до Радянського Союзу упереджено. На відміну од нього, я належу до людей лояльних, більше того — маю симпатії до вашої країни. Ось чому тільки після смерті батька я визнав за можливе приїхати сюди, щоб виконати свій гуманний обов’язок перед країною, якій моя батьківщина свого часу заподіяла стільки шкоди. Я хочу повідомити, де сховані ці коштовності.

— Це дуже благородно, — підвівся Тимофій Кирилович, щоб потиснути фон Кролову руку, але той зробив застережливий жест.

— Мені відомо, що за статтею 140-го Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки людині, яка покаже місце, де схований скарб, належить двадцять п’ять відсотків знайденого. Я хотів би, щоб ці двадцять п’ять відсотків були мені передані не грішми, а безпосередньо коштовностями із скарбу. Що це будуть за предмети — хай вирішать ваші офіційні органи. Я розраховую на те, що про нашу домовленість буде складена попередня угода, затверджена відповідними юридичними інстанціями, після чого я покажу схованку.

Обличчя Тимофія Кириловича залишалося незворушним.

— Я хочу подякувати вам за благородний намір, — сказав він, уже не