Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

На першому етапі розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років), етапі так званого «логічного позитивізму», неопозитивісти вбачали своє головне завдання у виробленні спеціальної логічної методи для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу («метафізичних»). До останніх відносили визначення головних світоглядних питань і принципів. Така метода-«верифікація» (від лат. veritas — істина) була розроблена переважно у Віденському гуртку. Вона спирається на центральну в «логічному позитивізмі» ідею «поелементної» збіжності світу (як сукупності «атомарних фактів») і знання (як сукупності образів).

Образ, як уже зазначалося, тлумачився Вітгенштейном як факт. Однак, щоб набути рис реальної «фактуальності», насправді стати фактом, образ «матеріалізується» в слова, висловлювання, мову. Тому безпосереднє порівняння фактів з образами здійснюється як порівняння «атомарних фактів» з «атомарними висловлюваннями». Процедура верифікації мала з самого початку враховувати, що філософські висловлювання за своєю формою є загальними судженнями, що робить неможливим їх безпосереднє порівняння з фактами, які найчастіше фіксуються в одиничних судженнях.

Виходячи з цього, неопозитивісти запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські твердження з форми загальності у форми одиничності й лише після цього порівнювати їх з фактами. Якщо при цьому виявлялася принципова неможливість порівняння такого «еквівалентно перетвореного» твердження з фактами, твердження вважалося позбавленим наукового смислу, «псевдотвердженням». Коли ж порівняння з фактами було можливим, то твердження кваліфікувалося або як істинне (в разі збігу його змісту з фактами), або як помилкове (коли збіг не спостерігався).

Здавалося б, усе надзвичайно просто. Проте вже від самого початку, як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилася практична неможливість зведення загальних тверджень до одиничних. Викликала великі сумніви навіть сама можливість безпосереднього порівняння одиничних тверджень із фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882—1936), події, стосовно яких ми тепер твердимо, що вони відбувалися дві секунди тому, при додатковій перевірці можуть бути оголошені галюцинацією або такими, яких узагалі не було. Інакше кажучи, загальнопозитивістська установка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності одразу ж ставила нездоланний бар’єр у пізнанні минулого та майбутнього, а значить часових характеристик світу взагалі.

З цього випливали зверхньо-зневажливі зауваження та оцінки неопозитивістами часових характеристик світу, зокрема історичного, історико-філософського знання. Навіть Г. Райхенбах (1891 — 1953) — неопозитивіст, який багато писав про час і його «напрямок», рішуче заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок, являє собою лише «філософський музей помилок». крах «верифікації» призводить до відмови від принципів «логічного позитивізму».

З критикою «верифікації» виступив австрійський філософ К. Поппер (1902—1994), який запропонував замінити «верифікацію», націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують («фальсифікують») це твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивом на своєрідний, так би мовити, «негативізм», адже навіть коли не знаходиться факти, що «фальсифікують» твердження, і останнє визнається придатним для наукового вжитку, воно кваліфікується як «виправдане», а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.

Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямах. У результаті в середині 30-х років здійснюється поворот, що приводить неопозитивізм до наступного його етапу — «семантичного позитивізму». на цьому етапі неопозитивісти відмовляються від розуміння «безпосередню даної реальності» як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності «значень». Звідси й назва етапу «семантика» (від гр. — означальний).

«Семантичне» тлумачення істини належить Л. Тарському (1902— 1984), згідно з яким висловлювання є істинним тільки тоді, коли містить твердження про стан речей, причому стан речей відповідає твердженню. Представники семантичного позитивізму вели пошук у двох основних напрямах — у межах суто логічної інтерпретації (так звана академічна семантика, представлена Тарським, Карнапом (1891 — 1970) та ін.) і в дещо ширшому діапазоні — так звана загальна семантика, яку представляла С. Чейз, С. Хайякава та ін.

«Загальні семантики» вважали, що філософія має пояснювати явища людського життя, виходячи зі структури мови. Представники «загальної семантики» твердять, що люди часто не розуміють один одного через «сплутаність» і невизначеність значення вживаних слів. У праці з красномовною назвою «Тиранія слів» Чейз наголошує, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи, подібні X або Y. На думку Чейза, всяке зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість. А для того, щоб уникнути більшості конфліктів, необхідно лише відмовитися від слова, яке викликає незгоду.

Всі наші слова, твердять «загальні семантики», у тому числі найфундаментальніші філософські категорії (матерія, реальність, простір, час тощо) — це лише терміни, що не мають будь-якого об’єктивно значущого смислу. Щоправда, семантики визнають поряд з «логічною» істиною L-істина) також істину «фактичну» F-істина). Остання, проте, зводиться, по суті, лише до найтривіальніших констатацій безпосереднього спостереження. Однак, як засвідчив сумний досвід «верифікації», навіть елементарні узагальнення неможливі на цьому рівні, а без них, як відомо, не може бути ніяких наукових результатів.

Шукаючи критерії оцінки висловлювань, представники семантичного позитивізму звертаються до самих висловлювань. У цьому плані їх приваблює ідея, висловлена свого часу французьким математиком А. Пуанкаре, — ідея «конвенціоналізму» (від лат. conventia — угода, договір), згідно з якою вихідні принципи математичного знання (аксіоми, постулати) є результатом довільної угоди математиків. «Конвенціональне» (договірне) тлумачення вихідних принципів математики поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з «конвенціоналістською» теорією, визначається не його об’єктивним змістом (останній, на їхню думку), взагалі не існує), а місцем цього висловлювання в системі інших висловлювань. Інакше кажучи, питання про реальність, істинність чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо певної системи. Останню Карнап називає «мовним каркасом».

Таким чином, семантичні позитивісти, як і їх попередники, ототожнюють реальність з тими чи іншими формами її відображення (в цьому випадку з «мовним каркасом»). у зв’язку з цим і семантикам не вдалося віднайти наукові критерії оцінки висловлювань. Починається нове «коло» пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х — початок 60-х