Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Блискун-самітник. Криваво-червона потвора… — пробуркотів Чіпус здушеним тріскучим голосом, витискаючи з себе кожне слово. — Треба спинити потвору. Треба вибавити Лініусову доньку…
Сльози забриніли в очах Маріс.
— Ви вже мене вибавили, — схлипнула вона. — Постарайтеся більше не говорити.
Та Чіпус пустив її слова повз вуха.
— На мене… — прохрипів він. — Такий жах, такий жах… Чіпкі мацаки… — Його правиця сіпнулася. — Я мусив битися… Хіна. Треба хіни… Де вона? Де вона поділася? Де хіна?
Раптом Чіпусова спина вигнулася дугою, наче крізь його тіло пропустили електричний струм. Його пальці скарлючилися, чуб на голові настовбурчився. Ще мить — і по всьому. Чіпус обм’як усім тілом, висолопив язика, захарчав і завмер.
— Ні! — не своїм голосом закричала Маріс. — О, Чіпусе! Чіпусе! Прости мене. То я у всьому винна…
Квінт міцно обійняв Маріс за плече.
— Я винен теж, — зауважив він. — Чіпус загинув, боронячи нас обох, — Квінт схилився над тілом і закрив повіки старому бібліотекареві. — Останнє його добре діло — ув’язнення блискуна в його жахливому лігві. Нехай він його і не вбив, та може пишатися тим, що навіки відгородив від нас.
— Звичайно, — схлипнула Маріс. — О, він був такий відданий. І такий хоробрий… — Вона повернулася до Квінта, на її обличчі малювалися біль та жаль. — Але ми випустили на волю темнолесника! Як нам тепер бути, Квінте?
— Треба повідомити професора, — відповів Квінт. — Він скаже, що почати.
Маріс скрушно похитала головою. Її батько хорує, навіть ходити не може. Коли вона його залишила, він швидко заснув на своєму ложі. Він видавався таким змарнілим, таким виснаженим! Невже він справді знав би, що почати? Уперше на віку Маріс сумнівалась у своєму батькові, Найвищому Академіку Санктафракса. Як він міг опертися темнолесникові? Проте їй не випадало показувати Квінтові свій страх, вона мала бути сильною.
— Так, Квінте, — хоробро відповіла Маріс. — Він скаже, що почати.
Розділ вісімнадцятийТемнолесникове прокляття
Надвечірнє сонце хилилося до обрію. Воно лінькувато освітлювало летюче місто Санктафракс, золотячи його величні, розкішні будівлі та кидаючи довгі тіні на пішохідні доріжки і проспекти. У повітрі панував цілковитий спокій. Проте небознавці всіх великих міських шкіл та коледжів, хоч би хто вони були — мрякощупи, дощознавці, хмарогляди чи вітролови — як один, сходилися у висновках, зроблених за показами їхніх приладів. То було затишшя перед бурею. Про це свідчили усі шкали, усі поділки всіх без винятку вимірювальних приладів.
На самісінькому вершечку Піднебесної обсерваторії Професор Світлознавства відірвав очі від шкали.
— Ми закінчили Інаугураційну церемонію саме вчасно, — оголосив він. — Менше як за годину Велика буря досягне Санктафракса.
Його колега Професор Темрявознавства поважно кивнув головою.
— Якщо Небо буде ласкаве, Гарлініус Гернікс зуміє наздогнати бурю і повернутися до Санктафракса з її виплодом — безцінним бурефраксом.
— Якщо Небо буде ласкаве, — луною озвався Професор Світлознавства. Він повернувся і визирнув у вікно. З цього найвищого пункту Санктафракса професорові було видно все летюче місто — Школу Світлознавства і Темрявознавства, Ратушу, Головний віадук, Східну та Західну пристані… — Санктафракс! — видихнув він, і голос його святобливо затремтів. — Найпрекрасніше місто в світі.
До нього підійшов Професор Темрявознавства і обидва задивилися у вікно.
— Воно справді величне, — погодився він, після чого тихенько додав: — Але місто потребує гідного врядування.
— Свята правда, — підтвердив Професор Темрявознавства, і обидва перевели свої погляди на Палац тіней.
З усієї стародавньої будівлі, зануреної в тінь позаду помпезного Коледжу Хмар, навіть із такого вигідного пункту, як обсерваторна вежа, було видно тільки верхівку найвищої палацової башточки.
— Мене непокоїть наш давній друг Лініус, — сказав Професор Темрявознавства. — Останнім часом він виглядав просто жахливо.
— Щораз, як я його бачив, він виглядав усе гірше й гірше, — додав Професор Світлознавства і похитав головою. — Санктафракс заслуговує на краще ставлення з боку свого Найвищого Академіка.
***
Ув опочивальні Лініуса Паллітакса, найвищого Академіка Санктафракса, панувала пітьма. Ніч до покоїв Палацу тіней зазирала рано.
Сам Лініус, скручений калачиком під укривалами, невдовзі заснув. Обличчя його виглядало сумирним, дихав він тихо, ледь сопучи. Лініус нічого не чув, коли в обідню пору до нього зазирнула Вельма: як там ведеться недужому? Не потривожив його спокою і Щип, досі занепокоєний душевним станом свого пана. На заході сонця веретенник навідався до покою, щоб позачиняти віконниці й засвітити свічки біля ложа. І навіть тепер, коли дверна клямка повернулася і двері з рипом відчинилися втретє, це не урвало Лініусового важкого сну без сновидінь.
Прибулець безшелесно перетнув покій і схилився над сонним професором.
— Прокидайтесь, — прошепотів гість, і, не дочекавшись відповіді, взяв Лініуса за плече і легенько потермосив. — Професоре, — вів далі він. — Я вже прийшов.
На мить Лініусові повіки затремтіли, відтак рвійно розплющилися.
— Квінте, — промовив він голосом, млявим від снодійного, яке дав йому Чіпус. — Ти живий.
— Я мчав сюди щодуху, — похвалився Квінт.
— І дяка Небові, Квінте, що ти живий, — провадив Лініус. Він обвів поглядом покій, і його брови занепокоєно зсунулися. — А де… а де ж Маріс? І Чіпус? Ти їх не знайшов?
Квінтові затремтіли ніздрі. Він облизнув смажні губи.
— Маріс і Чіпус? — перепитав він. — О, так, вони знайшли мене вмент.
Лініус сів у ліжку.
— Як? І Маріс ходила теж? А де ж вони? — запитав він різким, стривоженим голосом. — З ними все гаразд? Скажи мені, Квінте, будь ласка.
— Не знаю, як вам пояснити, — почав Квінт, зиркаючи на двері. — Маріс привела мене до тями. Чіпус оглянув мої рани. Ми покинули лабораторію, а тоді… — Хлопець замовк, і в мерехтливому світлі свічок Лініус побачив його вираз. — А тоді сталося щось жахливе, — докінчив він.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.