Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

я можу не шанувати королівський декрет? — говорить підстароста і, лицемір, брехун, негідник, б’є себе кулаком у груди, й очима побожно завертає.— Королівський декрет для мене свята річ, таїнство! Я ховав цей декрет у себе для вас, я про вас розпитував, чекав на вас, щоб віддати декрет і повернути вам солтиство, але де вас було шукати? і ваша дружина виїхала, і Ганусь помандрував, то ж кому можна було дати декрет? Де ж той злодій Кайдаш украв у мене декрет, але бог справедливий, бо і в нього хтось викрав декрет, і так він до ваших рук потрапив, як і повинно було статися. А тепер самі кажіть: винен я?

— А Кайдаша берете на себе? — питає батько.

— Беру! Ноги його тут, у Підбужі, не буде, і ви його більш не побачите! Нехай той лобуряка в самбірському замку топить грубки і кімнати підмітає,— це ж здавна було його справою.

Слухав я, що той зрадник балакав, і лиш одним утішався, що між злими людьми спілка завжди швидко рветься, бо під їх вірою зрада сидить, як вуж під свіжим сіном, і вже так на світі ведеться, що вони один одному карою стають! Цей чоловік зовсім недавно з гайдуком кумався, його вареники їв, його мед пив, під його музику танцював, а тепер відрікся його і під меч радо віддав би!

Я подав батькові дукати; батько почав їх на стіл відраховувати, а у підстарости аж очі загорілися, — так ласо поглядав він на золото; що дукат на столі брязне, то він смачно губами плямкне, здавалося, кожний дукат окремо, як солодку пілюлю, ковтає. Коли вже дукати лежали на столі, він пальці, мов граблі, розчепірив, щоб їх загорнути, але я схопив його за руку і кажу:

— Стривайте хвилину, пане підстаросто. Я у львівського купця навчався, а там так говорили: спершу пиши, потім плати…

— А я купцям не прислужував, — мовив підстароста, — і мене так учили: спершу бери, потім пиши.

— Може, ми обидва маємо рацію, — відповідаю, — але нехай це золото лежить на столі, поки ви не напишете нам розписку, що ні чиншів будь-яких, ні подушного, ані підвід чи іншої якої речі, що належить замкові або вам, ми не винні з нашого солтиства.

Батько й Опанас схвалили мою вимогу, а підстароста блимнув на мене спідлоба злим поглядам, проте сів і написав розписку, як я хотів.

Закінчивши ось так з підстаростою, ми повернулися до нашої садиби. Там мати з Семеном і Матвійком уже розклали вогонь. Мати, як завбачлива хазяйка, навезла з собою із Львова крупи, сала, корейки, в селі купила яєць і молока, а підстароста меду нам два бутлі продав, зажадавши за нього втроє дорожче. Отже, ми мали чим пригостити козаків і веселилися до пізньої ночі так, що вже шині співали, коли ми про сон подумали.

Другого дня рано вранці Галушки й козаки вже були на конях; їм треба було спішно повертатися, ніякою просьбою не дали умовити себе, щоб хоч до полудня затрималися,

Я заплакав, мов дитина, коли прощався з Семеном, мовби передчував, що це розлука назавжди, тому що ні Семена, ні його батька я ніколи пізніше не бачив і почути про них мені вже не довелося. Старий Галушка, певно, вже помер, але Семен, мабуть, ще живий, бо не набагато старший був за мене. Хай йому бог завжди і всюди помагає, бо він добро мені робив і я його вважав за брата.

XXI Закінчення

На цьому закінчилися пригоди моєї молодості, і я кінчаю свою розповідь. Того, що можна б додати, небагато, і скажу про це коротко.

Мій батько, зовсім покинувши ремесло купецького фурмана, почав працювати на полі, а я, тому що не дуже був потрібний удома, пішов заробляти власний хліб. Ще у Львові казав мені Геліас, що пан Ярослав знову прийме мене до своєї торгівлі, отже я повернувся до служби, а навчившись купецького ремесла, вже міг бути корисним у крамниці, і пан Ярослав призначив мені більшу платню. Коли Григор Невчасний помер, Мар’яїночка переїхала в Самбір до свого дядька Зибулта. Цей пан Зибулт, що вже сам у літах був, потребував помічника в торгівлі. Я й пристав до нього. Через кілька років оддав він Мар’яночку за мене і прийняв мене до спілки на третю частину доходу в своїй торгівлі.

Поблагословив мене пан бог, давши мені чесну дружину, а моїм дітям добру матір; маю трьох синів, а дочки ні одної, і це єдина турбота моєї любої Мар’яночки, бо дівчинці вона була б дуже рада. Училися мої сини в парафіальній школі в Самборі, а потім одного з них я послав до школи в Замості, де про нього по-батьківськи піклувався Урбанко, колись школяр, а нині доктор Урбанус, професор і королівський секретар.

Другого сина я призначив до ремесла, і він тепер навчається в Лоренца, що вже давно став майстром-золотарем і дуже славиться своїм мистецтвом. Третій син буде хліборобом, живе коло свого діда на солтистві, бо мій батько, знесилений працею, уже нездатний займатися господарством. Під кінець життя йому належить відпочити.

Я прибудував до нашої хати в Підбужі дві кімнати для себе і Мар’яночки, моєї любої дружини, бо коли вже ми не зможемо працювати, тоді переберемося туди. Хоч я й маю будиночок у Самборі і став городянином, а проте хочу вмерти під сільською стріхою, тому що під нею я народився і маю кістки скласти в любимій землі, де й мої предки спочивають. Я, старик, сидітиму в тому самому вишневому садку, де ще хлопчиком бігав босий, і ті самі пташки співатимуть мені, і той самий струмок шумітиме, якого я ще в дитинстві слухав.

Про Урбанка я вже казав, що він став доктором наук, а потім професором і королівським секретарем; Матвійко тепер органістом у Самборі, одружився з чесною дівчиною, живуть собі.

Настали кращі часи і