Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

— Даруємо тобі життя і здоров’я, бо за тебе просить ось ця добра жінка; тільки заради неї робимо це з милосердя. Але запам’ятай собі, бісів сину: якщо ти коли-небудь здумаєш зазіхати на здоров’я або на хліб цих людей чи зачепиш хоч волосину на їх голові, знай, ми зразу ж повернемося сюди і рознесемо тебе на шаблях так, що куски з тебе, як гриби, до кошика збиратимуть, щоб їх укупі закопати. Бережись, мадьярику, нам доручено екзекуцію королівського декрету! Не заховаєшся від нас, і ніхто не захистить тебе, бо ми — королівські вояки і гетьманські діти — не боїмося ні симбірського замку, ні старости! Геть звідси під сто чортів!

Кайдаш з великим страхом і покорою вислухав слова Галушки і нишком посунув до дверей, як побитий пес. Але як тільки підбузькї люди побачили його на подвір’ї, відразу почали на нього гикати, і проклинати, і лаяти гидко, бо це був недобрий чоловік, важкий для всієї громади.

Не було в селі такої людини, котру він не скривдив би. Вся злість і мстивість людська, що до цього тамувалася страхам, немовби глушений, здавлюваний вогонь, вибухнула тепер різким полум’ям, хоч кричи: «Горить!».

Жінки і діти перші почали кидати на нього камінням і болотом, цькувати його розлюченими собаками, а селяни вже зачали висмикувати кілки з тинів на його кістки, так що, певно, живий не пішов би, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і вивели в поле. Тікав Кайдаш, як вовк, що вирвався з пастки, хоч і дуже заважав обвислий живіт, але страх підганяв так, що незабаром не було вже видно його під лісом.

Коли ми залишилися самі свої, старий Галушка каже:

— Все добре відбулось, але треба подумати, що буде завтра. Ми виїдемо звідси, нам дорога в далекі краї, а ви залишитесь, і підстароста залишиться. Тут не Запоріжжя, а королівщина; на шиї у вас замок і його слуги. Бог високо, король далеко, ворог на шиї. Є у нас прислів’я: «Чеши дідька зрідка!» Тобто: не дряпай чорта занадто, бо на роги візьме тебе. Мусимо побалакати з підстаростою. Дайте йому, Марку, добре слово і відступного за ті нагайки, якими Семен почастував його, нехай сидить тихо!

— Ви обіцяли, — кажу я батькові,— дати йому ще сто злотих, коли виїжджали в Туреччину, і вже дали отой королівський дукат з Янова; ходімте тепер до нього і занесімо сто злотих, може заткнемо йому пельку.

Мати радила так само зробити заради милого спокою, хоч це від душі одривався гріш, бо підстарості й шеляга не належало. Отже, ми послухали Галушчиної поради і, відрахувавши не без жалю двадцять дукатів чортові на жертву, подалися до двору втрьох — батько, Опанас і я.

Підходимо до двору, бачимо: двері забарикадовані, на подвір’ї мовби все вимерло, але з-за димаря на горищі виглядає голова підстарости. Він націлюється на нас з мушкета і гукає:

— Ану, хто наблизиться, тому голову кулею розтрощу. Стій, бо стрілятиму!

Мабуть, підстароста гадав, що хочемо напасти на нього і посягаємо на його життя. Він був сам удома: наймити побігли слідам за іншими людьми і щойно тепер верталися поодинці.

— Сховайте свою рушницю, пане підстаросто, — каже йому батько. — Ми прийшли сюди як друзі.

— Іди ти під три чорти з своєю дружбою! — гукає підстароста і весь час спрямовує на нас мушкет. — Ти бунтівник, людей підняв на мене і на пана старосту, насильство чиниш; побачиш, що завтра буде!

— Ми то побачимо, — обізвався Галушка, — але ти можеш уже й не побачити! Бо коли ти, поганоі матері син, погрожуєш нам завтрашнім, то ми можемо зробити так, що ти до завтра вже не доживеш! Нас тут більше, і ми теж можемо стріляти. Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна ти горілчана голово, то прийшли б сюди всі озброєні і привели б усіх селян з собою. Не залишився б ти в своїм курнику ні на хвилину, ми б живцем спалили тебе в ньому. Не гавкай на нас, як собака з будки, мовчи й слухай, поки є час. Нас тут тільки троє; спокійно хочемо з тобою поговорити, а ти лаєшся й погрожуєш, гадюко! На твою голову це впаде, коли не хочеш ввічливо розмовляти з нами!

Знав Галушка, як балакати з такими людьми, бо підстароста після його промови зразу принишк і присмирнів, забрав мушкета і каже вже зовсім по-іншому:

— А що ж ви мені скажете, люди добрі? Як же я можу знати, що ви приходите як друзі, коли такий галас зчинився в усьому селі?

— Ми гроші вам принесли! — гукаю я до нього.

— Які гроші?

— Сто злотих, — відповідає батько, — які я обіцяв вам перед своїм виїздом. А через те що я запізнився, то тепер з процентом хочу вам заплатити. Вийдіть сюди або пустіть нас до хати, ми відрахуємо вам двадцять дукатів.

Хвилину ще думав підстароста, поглядаючи на нас з недовір’ям, але нарешті таки здогадався, що Галушка правду говорить, бо коли б ми хотіли, то легко, як борсука з нори, дістали б його. Отже, зійшов він униз, відчинив двері і впустив нас до хати.

— Я завжди говорив, що ви, Бистрий, чесний чоловік і що кривда вам діється, але той гайдук Кайдаш.

— Кайдаш вам Ні брат, ні сват, — перебив мій батько, — що ви захищаєте його?

— Хіба я захищаю! — вигукнув підстароста. — Це ж шельма, здирщик, злодій з діда прадіда. Чого б це я мав його захищати?

— Ну, то тримайтеся з нами, — мовить батько. — Що сталося, те сталося; я вже не пам’ятаю де, але тепер дайте мені спокій і королівську особу пошануйте, бо ж ви бачили, що і я зумію захиститися, хоча й не збиралось містити нікому.

— Як же