Читати книгу - "Руденька"

Мара подарувала мені гарненьку коробочку: у ній були срібна долонька і слоїк меду. Але найкращим подарунком для мене став величезний йогуртовий торт… Його занесли зі свічками до мене в реанімацію… Я втратила дар мови. Свічки, правда, запалити не дозволили через апаратуру… але це був мій улюблений торт. Не тому, що для мене він був найсмачнішим на планеті… а тому, що такі торти привозив мені Він… Гена задаровував мене солодощами, і з дитинства в моєму лексиконі був чітко сформований вислів: «улюблений Геноччин торт». Мені дозволили з’їсти величезний шматок, бо вже було неважливо, що їсти, а що пити. Це було ЩАСТЯ. І я загадала бажання.

Вечір був менш святковим… Я залишилася наодинці з вихором думок, що кружляли в моїй голові… Це було схоже на мазохізм. Моя втомлена хвора уява малювала різноманітні варіанти моєї «перспективи»… і мені хотілося якось відволікти свої думки і з кимось поговорити. Та коли я заводила з кимось розмову, мені хотілося знову залишитися в товаристві «хворої дівчинки». До мене в реанімацію зайшов останній відвідувач… Цей чоловік постійно чергував у нічну зміну і всіма силами мене розважав: міняв крапельниці, трубки, катетери… Він подарував мені маленького гумового байкера, бо сам обожнював мотоцикли і знав, що я почувала до них певну прихильність… Він просто сидів біля мого ліжка і не хотів мене залишати. Мабуть, здогадувався, про що я думаю, коли залишаюся сама. Я знов думала про Гену… і згадала пісню, яка з Ним асоціювалася. Несподівана думка сяйнула в моїй голові:

– Я можу вас про щось попросити? – спитала я у свого «розважальника».

– Авжеж.

– Кілька днів тому я чула пісню… по радіо… вона мені страшенно сподобалась… але я не знаю, як вона називається і хто її співає… якась нова пісня… я не чула її в Україні…

– Ти можеш наспівати? – поцікавився він усміхнувшись.

– З цим у мене теж проблема… я зазвичай співаю за кермом… точніше, я раніше співала за кермом… але мій тато завжди говорив, що у мене немає ні слуху, ні голосу. Зате я маю добру пам’ять… я пам’ятаю слова. У цій пісні точно є слова: «Wake me up inside, wake me up inside, call my name and save me from the dark…» і ще «Bring me to life»…

– Так… гарна пісня… і я розумію, чому вона тобі сподобалася… її співає Evanesсence, і вона так і називається «Bring me to life»…

– Мені б дуже хотілося її послухати…

– Але в реанімації не можна слухати музику…

– Я… зрозумійте… сьогодні… зараз… у свій день народження… мені над усе на світі хочеться почути цю пісню, – мій голос зрадливо тремтів…

Мій лікар дивився на мене не відриваючись… Я його розуміла. Він був справжнім корінним німцем, і в його голові коливалася чаша терезів: порушити правила і піти мені назустріч чи все-таки робити, як велить припис.

– У мене в машині є диск… Я зараз повернуся… Тільки ми послухаємо її неголосно, гаразд?

– Дякую… дуже… дякую…

Ми прослухали цю пісню разів тридцять… причому досить голосно… я знала майже всі слова… і ця пісня асоціювалася у мене тільки з однією людиною. Мені б дуже хотілося коли-небудь відзначити з нею свій день народження. Я, Генка… ну можна було б ще запросити Париж.

P. S. Це був найкращий день народження в моєму житті. І найкращий подарунок: мені виповнилося 18 років, і я все ще була жива. Завдяки Йому.

P. P. S. Моя мама подарувала мені на день народження не тільки руду шкіряну сумку «під колір волосся». Моя мама зробила мені найкращий подарунок у житті – подарувала мені саме Життя… вдруге. Вона стала моїм донором і не вагаючись віддала мені 65 відсотків своєї печінки. Мама дивом підійшла мені як донор, якого, враховуючи мої «стислі терміни», не змогла б знайти жодна країна світу.

Wake me up inside, wake me up inside,

Call my name and save me from the dark,

Bid my blood to run before I come undone,

Save me from the nothing I’ve become… [53]

Я лежала, втупившись в одну точку… Не було сил ні про що думати… Дуже багато всього… приватний літак… перельоти… уколи… переговори… трубки… крапельниці… переговори… цілковита безпорадність… Страшенно хотілося