Читати книгу - "Руденька"

Прилетит вдруг волшебник

В голубом вертолете

И бесплатно покажет кино…

С днем рожденья поздравит

И, наверно, оставит

Мне в подарок пятьсот «эскимо». [52]

Я розплющила очі. Відразу ж захотілося їх заплющити. Сьогодні мені виповнилося вісімнадцять років. Я при смерті в реанімації. «Вітаю», – подумала я, і чомусь вихопився нервовий сміх. Я не знала, як відсвяткувати день народження… Ось проблема й вирішилася сама по собі. За мене вирішили, як і де мені його святкувати. Добре, що хоч вирішили, що все-таки треба це зробити. Думки мішма роїлися в моїй голові, як злі сніжинки. Все здавалося мені якимсь безглуздим… несправедливим, чи що… А що справедливо? Чи що не справедливо? Те, що хтось порушив мої плани на цей день? Це було не найстрашніше…

Страшно було, коли моя мама спустилася з своєї палати, щоб мене привітати. Я не знала, котра година, але, мабуть, мої лікарі передали їй, що я вже прокинулася. Декотрі з них мене привітали… всі дарували маленькі смішні іграшки, листівки і бажали мені здоров’я… Мені було приємно до сліз. Цього дня я надзвичайно потребувала чиєїсь уваги. З одного боку. З другого боку, мені хотілося, щоб до мене ніхто не заходив, бо я ледве стримувала сльози, коли бачила, як сторонні люди намагаються зробити мені маленьке свято. Всі вони мене жаліли. Їхні очі мене жаліли. А що може бути гірше за відчуття, коли тебе жаліють у твій власний день народження? Гірше може бути тільки одне: коли твоя мама дарує тобі руду шкіряну сумку «під колір волосся», яку вона заздалегідь прихопила з Дніпропетровська… напевно, розуміла, що додому ми не повернемося… до дня мого народження. Що може бути гірше, коли ти дивишся в очі найріднішій людині, яка завтра чи післязавтра покладе своє власне життя на операційний стіл заради того, щоб продовжити чи врятувати твоє?… Я начебто розуміла, що моєї вини в цьому немає, але починала себе ненавидіти… Єдиним моїм бажанням було: заплющити очі й розплющити їх тільки тоді, коли все скінчиться. Чи не розплющити. Тільки б не бачити безмірно люблячих маминих очей. Іншими словами, настрій у мене був не найоптимістичніший… Цього дня мама весь час приходила до мене в реанімацію і зачитувала мені вітальні sms-ки від моїх друзів… говорила мені, хто телефонував, чого бажав… Хоч як би жахливо це звучало, але мені було все одно. Мене хвилювало тільки одне: чи телефонував Геночка… що говорив Геночка… я без кінця повторювала Його ім’я… і думала про Нього кожної секунди.

Іграшок на тумбочці біля мого ліжка все прибувало. Я посміхалася. Мене привітали геть усі… навіть професор Брольш. Тільки його очі мене не жаліли. Він розмовляв зі мною, як з дорослою людиною, відкрито говорив правду в очі, описував реальну картину і ситуацію і за кілька днів навчив мене розбиратися в показниках власного здоров’я не гірше за будь-якого лікаря. Він вважав, що я повинна знати все, що зі мною відбувається… і правильно робив… це змусило мене про багато що подумати і дещо переоцінити. Він зайшов до мене в реанімацію… високий… сивий… у білосніжному халаті… потиснув мені руку… ніжно поцілував… і вибачився, що «не встиг купити мені подарунок». Дивно… ця людина щодня проводила найскладніші у світі операції і при цьому вважала, що я можу образитися на нього через відсутність подарунка в його руках. Я усміхнулася і сказала:

– Професоре Брольш… я даю вам шанс зробити мені найкращий подарунок у житті… після дня народження. І дякую, що пішли назустріч і не почали різати мене саме сьогодні. Це було важливо для мене.

– Нема за що. Я не підведу тебе. – Вперше я побачила, як він усміхається.

Цей чоловік діяв на мене магічно. Він вселяв у мене надію і впевненість, але при цьому жорстко говорив правду в очі. Кілька днів тому в мене різко покращали аналізи печінки й підвищилися тромбоцити… і він повідомив, що, можливо, операції не буде. Шанси були п’ятдесят на п’ятдесят. Наступного ранку на мене знову наділи кисневу маску, але мені не хотілося вірити, що процентне співвідношення змінилося. Професор Брольш зайшов до мене і сказав: «Тільки операція». Я запитала його про шанси. Він відповів: «100 відсотків операція». Я розревілася. А він просто подивився на мене і сказав: «Це твій єдиний шанс, і не плач, а радій, що він є». Взагалі у нас з ним були дивні діалоги… але чесні у ставленні одне до одного.

Вдень до мене в черговий раз прийшла мама… цього разу не сама. З нею була Мара. До цього я бачила Мару два чи три рази, але вже страшенно любила цю надзвичайну жінку. Три дні тому вона приїхала разом зі своїм чоловіком Мареком… Він двічі