Читати книгу - "Засвіти"

шнуром, то гострим клином-ключем, то кількома чотириряддями наступали одні на других чи відступали, заманюючи уявного ворога, то раптом заривалися в сніги поряд з покладеними у замети змордованими кіньми і вумліока схоплювалися за наказом отамана, сотника або призначеного ним козака і йшли на застигнутих зненацька татарів.

Вони давно уже і добре освоїлися з отими вправами, тепер не треба було особливо вишколювати їх, бо кожний усвідомлював, що козаком, та ще справжнім, можна стати лише тоді, коли освоїш ту премудрість досконало-довершено, коли відчуєш у собі вміння іти на прю з будь-яким ворогом. Тож поверталися вони із отих вправ запотілі і мокрі, хоч викрути, а коні, бувало, ледь рухалися додому з утоми. Та найбільше втомлявся завжди сотник, хоч всього лиш наглядав за всіма.

Коли в полі мела і вила непроглядна завірюха, Шуліка, жалкуючи коней, навчав молодиків стрільбі з самопалів і навіть з гаківниць у дворищі. До них нерідко додавалися вправи з веслами, яких, не поснідавши, чи й підіймеш, а махати ж ними доводилося безперебійно і по півдня без спочину. Ледве живими верталися по цілоденних отих розвагах у свій натоплений курінь, і гаряча рибна юшка, затірка, заправлена салом, чи грибний тузлук з мамалигою й коржами здавалися святковою їжею для кожного, якщо мали силу їсти.

На хрещенські морози, що цієї зими були особливо пам’ятними, вони під скрип та гохкання тріснутих від морозу криг на Дніпрі вчили з дидаскалом азбуку-абецадло, а з отцем Данилом — молитви в натопленій, напівтемній зборні або розважалися хто чим по куренях. А як відлягли трохи морози, Шуліка знову гнав їх у степ на вправи чи призвичаював до стрільби та оборони, показував пробивні тарани, приступні черепахи, похідні кремнемети, тяжкі балісти, гаки та осадні драбини. Чимало взнали молоді козаки в старого воїна бойових штук і ратних хитрощів, зазимувавши на Січі...

Ішов час, і важко сказати чому, але молодикам, при перших повівах весни здалося, що й зими не було... Тільки м’язи випиралися в декого аж задуже під сорочкою. А коли запахло весною, показалося із-за хмар уже не тьмяне сонце, закапало зі стріх, посіріли й забруднилися сніги доокола, а згодом з’явилися і проталини на пагорбах, молоді козаки вважали вже себе досвідченими і вступали в січову буденність разом з козаками-охоронцями. Якось непомітно перестав і Шуліка ділити їх на таких, яким можна доручати відповідальне діло, і таких, яким не можна.

Сірко не відчував, щоб у ньому сумнівався хтось. Поволі звик до товариства, виробив свій звичай у загалі, втягнувся в нелегку козацьку долю. Прихильність до оточення, поміркованість у діях, відчайдушна сміливість і затятість характеру та безперервна абсолютна чесність викликали відповідну прихильність до нього не лише молодиків. Виказували її Іванові і сотник та писар, а усе ним досягнуте поволі ставало мірилом можливості для інших. Не один раз спиняв його, щоб поговорити після вітання, і отець Данило, і навіть кошовий чи старшина, не кажучи вже про курінного, що часто лишав його, хоч, може, і в жарт, наказним курінним на час від’їзду чи відлучки. Іван ретельно виконував ті обов’язки, намагаючись поладувати між козаками і в той же час дотриматися заведених порядків та звичаїв. Вертаючись назад, курінний звичайно був задоволений своїм наказним і виказував те неодноразово і козакам, і старшині та писареві. Цінувалося в ньому навіть те, що при пиятиці, яка часом траплялася, він не впивався, не говорив зайвого, не ліз у бійки. Щоправда, зовсім уникнути їх не поталанило. Якось по весні вже, вперше добре випивши, три молодики, змовившись, напали на Сірка зненацька з наміром віддухопелити товариша. Заздрили, либонь, його успіхам, як затятості. Напад, правда, несподіваним не стався, бо Сірко ще в трапезній звернув увагу, як вони перешіптувалися, здогадався, що мова йшла про нього, був напоготові. Отож, напад із-за рогу, хоч і був зненацька, та Сірка в розгубі не застав. Першим кинувся на Івана Матвій Найда, і хоч удар його засвітив блискавочкою в Сіркових очах, в нього знайшлося сили, щоб німо витримати отой раптовий біль і, схопивши миттєво за руку супротивника, пошпурити ним через плече в Левка Коржа, що саме підбирався на поміч товаришеві. Майнула ще мить — і Сірко вже вовтузився з Ларьком Півтораднею, третім із нападників. Окривавивши тому лице і збивши його з ніг, Іван встиг зустріти і тих, перших, що прийшли до тями після падіння. Бійка тривала до безконечності довго, поки-таки нарешті Іванові супротивники були кінцево побиті до знесилення і не могли вже битися. Весь закривавлений, обірваний до сорому Сірко вистояв у тому побоїщі, більше того, на очах десятка молодих і старших козаків попіднімав своїх напасників, відвів до берега і вимив їм кривавицю, як і собі. Цей вчинок невдовзі був знаний на всій Січі, він ще вище підняв молодика в очах запорожців і молодих, і старших. Одні стали боятися його, інші — поважати.

І треба ж було незабаром статися біді. Одного погожого ранку, як заспівали перші жайвори у облущеному гінкими вітрами небі, сотник Шуліка послав по улов до рибалок у далекі плавні і свого джуру, того ж Матвія Найду, а з ним його сябрів: Левка Коржа та Ларька Півторадні. Повинність така собі, навіть для молодиків. Та чекали їхнього повернення увечері до запізна і не дочекалися. Другого дня до наказного кошового прибіг в обід ледь живий малий Шевчик, що зимував з рибалками на ловах, і розповів, що посланих наказних по рибу молодиків-хлопців захопив роз’їзд татарських ушкалів, як лиш вони відійшли геть з уловом від рибалок.

Хоч ця подія й була, вважай, звичайною, але вона так вплинула на всіх січовиків, що кілька днів тільки й мови було про неї. Старий сотник, обнишпоривши з кількома козаками степ у пошуках схоплених у полон, з горя навіть не вишколював молодиків, а хлопці поминали побратимів, як рідні померлих. Не міг знайти собі місця й Сірко, подвійно горюючи за побратимами. Це ж треба було побитися перед такою бідою. Кілька днів ходив сам не свій, і не здивувався писар, коли він зайшов у канцелярію просити, щоб Січ викупила бранців через гендлярів...

Швидко появилася й нагода для викупу. Послані Шулікою до