Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Аудиторія конгресу слухала Райха з повагою, хоча вуха тих, хто останнім часом не стежив за його працею, мабуть, сприймали його балачки про «вегетативні потоки» геть ексцентричними. Його лекцію вони увінчали тим, що Райх вважав фанатичними аплодисментами. То було щось на кшталт прощання. Пізніше Райх дізнався, і про це зроблено відповідний запис у щоденнику, що «щонайменше половина аудиторії взагалі мене не розуміла»{281}. Ніхто не посмів ще більше сипати сіль на його рану, публічно з ним не погоджуючись. «У всіх совість була нечиста, — писав Райх у своїй версії розповіді про вигнання, яку він подав до архівів Зигмунда Фрейда. — То було ненависно й непристойно»{282}.

«Я впевнена, що мій батько страждав маніакальною депресією. Чи є якийсь сумнів? — сказала, перепитуючи, Лора Райх. — Був час, коли мені здавалося, що в нього сифіліс. Його ідеї ставали все більш і більш грандіозними, теорії линули щораз далі за небокрай здорового глузду, і це саме те, що описують як симптоми сифілісу. Але Ільзе Оллендорф [третя дружина Райха] стверджує, що вони здавали кров на аналіз, коли одружилися, і що сифілісу в нього не було. Взагалі-то шизофреніків та депресивних маніяків важко розрізнити, коли вони входять у фазу вираженої психопатії. Але мені здається, що в нього були ці щасливі енергетичні періоди, які змінювалися депресіями. І нападами злості. У того чоловіка вони були жахливі». Лора Райх порівняла Райха і його запеклого ворога: «Його лють набирала обертів, як і Гітлерова. Тож ми слухали, як у своїх нападах злості поступово відкривався Гітлер. Починалося все із принишклого бурмотіння, яке дедалі гучнішало, гучнішало і гучнішало».

Райх був не першим, хто так негативно сприйняв своє відторгнення Фрейдом. Юнг, наприклад, пережив нервовий зрив після того, як його зреклися, а Герберт Зільберер та Віктор Тоск вкоротили собі віку{283}. Тож постає запитання: сумнівний глузд Райха — то причина чи наслідок його вигнання? «Вони звинуватили його в тому, що він був психом, ще до того, як він став психом, — стверджує Лора Райх, — і чинили так із багатьма людьми: Радо, Ференці і навіть Абрагамом. Вони мали справу із психами повсякчас, і найгіршим, що можна було сказати про іншого аналітика, це те, що він був психом. Якщо б вони поставилися до нього хоч трохи краще… То не думаю, що він був би таким параноїдальним та роздратованим; себто тут обидві сторони доклалися до розпалення вогнища конфлікту. Я не думаю, що він був таким психом уже тоді: нестерпним він став уже набагато пізніше. Врешті-решт він і справді закінчив, як справжній психопат. Але в нього було декілька хороших ідей, і я думаю, що то вони були психами, відмовляючись слухати їх».

Едіта Джейкобсен, член групи кореспондентів «Рундбріфе», вважала, що психоаналітики видворили його, бо він був комуністом, а не тому, що був ментально-нестабільним: скоріш за все, Люцерн був цьому доказом, переконує вона, і, мабуть, частково через вигнання «його параноїдальні ідеї почали виповзати». Перед конгресом Джейкобсен мала достатньо часу, аби поставити діагноз; вона приїхала до Норвегії з Німеччини на саміт аналітиків-опозиціонерів, зустрівшись по дорозі з Райхом у Мáльме, і вони разом вирушили у дводенну подорож крізь нордичні луги до Осло. Тоді вона не думала, що він псих.

«Віллі Райх мені дуже подобається, — сказала вона в усній розповіді, які про нього збирали вчені Колумбійського університету. — Хоча в нього й почали розвиватися перші ознаки захворювання, ми не розпізнали їх. Ми вперто заперечували їх, допоки вони не стали такими очевидними, що заперечувати більше не можна було, ну ви знаєте. Він став таким хворим… Люди-параноїки — це завжди величезна проблема, — продовжувала Джейкобсен, — але тоді він не був параноїком. У нього були друзі. Знаєте, ми провели безліч вікендів разом. Ми їздили до моря. Гарно проводили час, і він був дуже близьким товаришем Феніхеля… Феніхеля, який також не хотів вірити в те, що його друг… псих. Його друзям знадобилося багато часу, аби по-справжньому сприйняти це, а особливо його дружині. Вона також відмовлялася вірити в це».

Одна із Райхових подруг, психоаналітик і комуністка-однопартійка, Едіта Ґьомрой пригадує прогулянку одним із данських пляжів у компанії Райха та Феніхеля:

«Ми зустрілися з Райхом і пішли до пляжу, не перестаючи говорити, просто йшли і говорили. Райх, який для мене тоді означав дуже багато, розказав нам про загальну схему книги, над якою працював. То був початок його оргонної теорії. Феніхель і я не посміли перезирнутися й відчували, як по наших тілах бігають холодні мурашки.

Тоді Райх раптово спинився і сказав: “Дітиська, якби я не був певним того, над чим працюю, то це б видавалося мені фантазією шизофреніка”. Ми промовчали. Навіть наше повернення з пляжу вкрилося тишею. То був великий сум і велика втрата для нас»{284}.

У жовтні 1934 року Райх поїхав до Норвегії зі своєю, як він називав Ельзу Лінденберґ, «дружиною-компаньйоном». Гарольд Ш’єльдеруп, професор