Читати книгу - "Наречена Шульца"

Часи були пропащі. На огорожах і стінах поруч з кривавими аківцями і старими вусанями Марксом та Сталіном з’явилися нові. Якийсь цілком безколірний Бєрут[170], якого офіційно називали президентом, а деякі, стиха, намісником. Що б про них сказав Бруно? Що погано, щораз гірше їх малювали? Або, може, чому вони всі конче мусять мати якісь дурнуваті вуса?

У літературі також розмножилися такі самі — нові пісні обличчя виробників романів за вказівками партії. Від щецінського з’їзду 1949 року[171], під диктатом „прищавих” речників соцреалістичної естетики, утвердився новий літературний канон. Треба було писати: про світле майбутнє трудящих, про будівельні бригади, які перевищують усі світові норми, про робітниць, які не займаються сексом, доки план не буде виконано принаймні на сто п’ятдесят відсотків…

Саме так і писали. Й отримували державні нагороди, посади у часописах і видавництвах, помешкання… Ну й, звісно, не можна було забувати про ворогів народу, імперіалістичних шпигунів, буржуазних прихвоснів і взагалі про всілякої масті слуг нового міжнародного фашизму, їхніх улюбленців несли на висміювальних транспарантах під час першотравневих демонстрацій. „Тіто, Трумен, Сальцесон” — це були герої кривавої сатири! Божки прогнилої, деґрадованої інтелігенції! Зокрема творчої.

Аж страшно подумати, що б у цій реальності було з Бруно? Де тут місце для його містичних оповідей? Для його літературної, не кажучи вже про малярську, чуттєвості. Якщо навіть потішного, вічно напідпитку Ільдефонса Ґалчинського визнали ворогом і радили йому „наступити на горло канаркові своєї пісні”. Хто ж був цим суворим ментором, який не визнавав жодного непідпорядкування партійним наказам? Адам Важик, з яким вони познайомилися ще в Закопаному і разом випили не одну чашку чаю з газом, а навіть і саму горілку без чаю. І який знав Бруно ще від двадцятих років.

Тепер „пан Адам” став грозою. Постійно був на передовій у боротьбі з формалістичними відступниками, на молодших гримав і розставляв по кутках, а старших відправляв на смітник Історії (обов’язково з великої літери, як треба було писати про Бога). Був готовий самовіддано власними грудьми, а радше власним рецензентським доносом захищати соцреалістичні вказівки товариша Жданова (відгодований невіглас, теж зі щетиною під носом).

Юні залишалося тільки дивуватися, усвідомлюючи руйнування нормальних товариських взаємин серед деяких… Постійно сподівалася, що серед цих нових прізвищ якогось дня вона не побачить прізвища Фіцовського. І не побачила. Її новий знайомий з листів був аутсайдером у цьому літературному світі. Щойно починав, ні до чого не приєднувався. Не хотів і не мусив підлизуватися до нової влади. Мав свої світи, якими невдовзі прославився.

Під час кочування з циганським табором, у болоті, холоді, бідуванні, пізнав самородний талант — поетку Папушу[172]. Спершу перекладав її скромні чудові вірші, відтак допоміг їх опублікувати. Однак за законом ромських старійшин виявилося, що вони порушили табу клану. Зрадили, видали таємницю чужим. Державі, посадовцям, міліції. І він, і вона заплатили за це — спершу бойкотом, відтак вилученням із громади. Навіть кулаки пішли в хід. Він важко це пережив, його наміри були дошкульно перекручені, його — переслідуваного — звинуватили у зраді. А Папуша, якій Фіцовський допомагав і якою опікувався, до кінця життя жалкувала про своє поетичне „розкриття”.

Увесь цей час Юна почувала себе чимось ображеною. Звинувачувала молодого поета, закоханого в Шульца, що не відповів на перший порив її ентузіазму. І вже ніколи більше собі цього не дозволила. Стала обережнішою, перевіряла кожне слово, пов’язане з Бруно, яке хотіла виявити, уникала теми малюнків, іноді взагалі не була схильна що-небудь відкривати. Однак тепер вже знала, що він — Єжи Фіцовський — є, існує, чекає на звістки про Бруно. Намагається публікувати якісь статті про Шульца, передає Музеєві літератури колекції малюнків та листів, сам їх колекціонує. І що він не був лише літературним метеоритом, що зміцнює свою власну творчу позицію. Видає збірки віршів та літературно-критичні праці. Його голос починає щось означати, стає щоразу більш індивідуальним. А щодо шульцівських питань, то це взагалі авторитет.

От лише „шульцівських питань” насправді немає. Окрім випадкового товариського обміну й натяків, що де-не-де прослизали, про те, що такий письменник узагалі був — суцільне мовчання. Невипадкове. Адже те саме стосується Віткаци, Ґомбровича, Мілоша. „Вчора” не існує, важливим є тільки й виключно крикливе сьогодні. Всемогутня Цензура, з вишуканістю соціалістичної новомови