Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Прогнозувалося (причому правильно), що каторжани та поселенці витратять багато часу, перш ніж навчаться вирощувати достатню кількість харчів у нових умовах. Тому перший флот привіз із собою партію продовольства, яке Британія продовжувала завозити до Австралії ще до 1840 року. Минуло кілька десятиліть, перш ніж австралійці змогли відправити до Британії першу значну партію експортного товару. Спочатку це були продукти полювання на китів та тюленів; потім, починаючи з 1830-х років, — овеча вовна; далі — золото, видобуте під час золотої лихоманки, яка розпочалася 1851 року; а коли в 1880-х з'явилися судна-рефрижератори, то стало можливим транспортувати до далекої Британії м'ясо і масло. Нині третину всієї світової вовни отримують з численного овечого поголів'я Австралії, де на кожну людину припадає п'ять овець. А після Другої світової війни в економіці країни почав домінувати видобуток мінералів, якими природа щедро наділила цей континент: Австралія є провідним світовим експортером алюмінію, вугілля, міді, золота, заліза, свинцю, магнію, срібла, вольфраму, титану та урану.

Поза межами цієї стислої розповіді про європейське заселення Австралії, яке розпочалося 1788 року, залишилася доля австралійських аборигенів, які заселили цей континент значно раніше. В інших британських колоніях, таких як США, Канада, Індія, Фіджі та Західна Африка, британські колоністи розв'язували проблеми співіснування з автохтонним населенням або здійснюючи мирні переговори з місцевими вождями та князьками, або застосовуючи збройну силу, посилаючи британські війська проти місцевих озброєних загонів та племінних військових формувань значних розмірів. Однак ці методи були неефективними в країні, де суспільна організація аборигенів являла собою невеликі групи без озброєних загонів, без вождів і князів. Аборигени вели кочовий спосіб життя і не мали постійних поселень. Тож для європейських поселенців це означало, що землею аборигени «не володіли».

Європейські поселенці просто забирали в аборигенів землю, без переговорів і виплати компенсації. Воювати з «військами» аборигенів не довелося; лише іноді відбувалися напади на невеликі групи аборигенів або з боку невеликих груп аборигенів. Подеколи напади на аборигенів були спровоковані тим, що ті вбивали овець, вважаючи їх дикими тваринами на кшталт кенгуру, на яких звикли полювати. У відповідь на це європейські поселенці вбивали аборигенів; останнє масштабне вбивство (загинули тридцять два аборигени) сталося відносно недавно — в 1928 році. Коли британський губернатор віддав під суд і наказав повісити європейців, які убили аборигенів, австралійська громадськість масово виступила на захист цих осіб, а в лондонському міністерстві колоній збагнули, що не зможуть вдіяти нічого, щоб заборонити своїм підданим у далекій Австралії робити те, що їм заманеться, у тому числі й убивати автохтонне населення.

Через те, що аборигени були мисливцями-збиральниками, а не осілими землеробами, білі австралійці зневажливо ставилися до них як до людей примітивних. Мене й досі дивує, наскільки поширеною є ота зневага до аборигенів навіть серед високоосвічених австралійців. Один австралійський сенатор заявив: «Немає наукових свідчень того, що абориген взагалі є людиною». У міру того, як чисельність аборигенів падала в результаті хвороб, убивств та вигнання з землі, білі австралійці дійшли висновку, що ці люди вимирають. Один австралійський єпископ писав: «Аборигени щезають. Через покоління, а в кращому випадку — через два, остання темношкіра людина [себто абориген] притулиться своїм обличчям до теплої матері-землі.... Місіонерам тільки й залишиться, що підкласти подушку, аби цій народності легше було помирати...»

Насамкінець аборигенам заборонили одружуватися з немісцевими жителями без урядової згоди. В 1930-х роках було запроваджено вкрай суперечливу політику, згідно з якою змішаних дітей від аборигенів і білих, а також лише аборигенів силоміць забирали з домівок і відправляли на виховання до дитбудинків начебто для їхнього ж блага. У 1990-х роках виник рух, метою якого було спонукати білих австралійців до визнання своєї провини перед аборигенами, проте він наштовхнувся на сильний опір. Прем'єр-міністр Кевін Радд у 2008 році таки висловив офіційне вибачення, проте прем'єр-міністр Джон Говард заперечив: «Австралійців нинішнього покоління не слід змушувати визнавати провину за чиїсь дії в минулому і за політику, на яку вони не мали жодного впливу».

Коротше кажучи, політика «Білої Австралії», здійснювана Британською Австралією, була спрямована не лише проти небілих потенційних іммігрантів із заморських країн. Вона була спрямована і проти небілих корінних австралійців, на землі яких іммігрували британські поселенці, право яких на ці землі заперечувалося і які (як сподівалося багато білих поселенців) невдовзі мали вимерти.

-

У перші десятиліття існування Австралійської колонії вільні поселенці та каторжани прибували з Британії (а також з Ірландії, яка на той час була частиною Великої Британії). Перша велика група іммігрантів небритан-ського походження прибула до Південної Австралії 1836 року. Ця колонія була заснована не як поселення для каторжан, а як компанія-забудовник, що ретельно відбирала у Європі майбутніх переселенців. Серед них були німці-лютерани, що прагнули релігійної свободи, яка, як мотив до імміграції, була більш притаманною для ранньої історії Сполучених Штатів, а не Австралії. Ті німецькі іммігранти були білими й добре навченими, вони займалися городництвом та виноградарством, швидко адаптувалися до австралійських умов і створювали мінімум проблем. Значно більш суперечливим було прибуття у 1850-х роках десятків тисяч китайців, приваблених (разом із багатьма європейцями та американцями) першою австралійською золотою лихоманкою. Цей наплив спричинив останнє використання британських військ в Австралії — для придушення бунтів, під час яких натовп бив та грабував китайців і навіть скальпував їх.

Третю хвилю небританських іммігрантів спричинив розвиток цукрових плантацій у Квінсленді на початку 1860-х років. Робітники, які працювали на плантаціях, були вихідцями з Нової Гвінеї, інших островів Меланезії, а також з Полінезії. Деякі з них погоджувалися на переїзд добровільно, однак багатьох викрадали з їхніх островів під час рейдів, які часто супроводжувалися вбивствами (ця практика називалася «вербунком чорних птахів», через те що острів'яни мали темну шкіру). Коли згодом у німецькій та австралійській Новій Гвінеї також запровадили плантації (переважно кокосових пальм), цю австралійську методу використовували для завезення туди робітників з тихоокеанських островів. Практика вербування робочої сили зберігалася в Новій Гвінеї до другої половини XX століття: один австралієць, якого я зустрів 1966 року в австралійській частині Нової Гвінеї, розповів мені, що займається вербуванням робочої сили, але при цьому довго пояснював, що робить це винятково на добровільній основі і виплачує робітникам-добровольцям готівкові премії. Цей вербувальник гордо зазначав, що він — не якийсь там викрадач «чорних птахів» (цей термін тоді ще використовувався) на відміну від інших вербувальників-конкурентів, які й досі цим