Читати книгу - "Острів Смерті"

північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?

— Ага, зрозуміла.

— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?

— Ні, не знаю. А як?

— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.

Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.

— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.

У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:

— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?

— Чому ж ні, знайдеться.

— Але ж ваш твір матиме північний колорит?

— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.

— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?

У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:

— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!

— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.

— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.

— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.

Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.

— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.

— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.

— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.

Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.

— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.

Канае різко підвівся й сів.

— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.

— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.

— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для

сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.

— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.

Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.

— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.

— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.

Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.

— Я так не думаю.

— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені[31].

— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.

— Та яка там освіта. Користі з неї катма.

„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:

— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.

— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.

Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:

— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.

— А кого ж?

— Сібеліус оспівував свою власну країну.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних